Убити пересмішника...
Шрифт:
Єдине, що від нас вимагали, як я зрозуміла з двох репетицій,— вийти з-за лаштунків тільки-но когось із нас назве місіс Мерівезер (вона сама і автором була, і ще вела програму). Наприклад, вигукне вона: «Шинка!» — це означає виходити мені. А потім на закінчення ми всі разом заспіваємо: «Мейкомб, Мейкомб, ми завжди будемо вірні тобі», а місіс Мерівезер урочисто винесе на сцену державний прапор.
Пошити потрібний мені костюм було неважко. Щодо фантазії, то місіс Креншо, місцева швачка, не поступалася навіть перед місіс Мерівезер. Місіс Креншо взяла дротяну сітку і зігнула її в формі шинки. Потім обтягла
Коли настав День усіх святих, я думала, що вся наша сім’я прийде подивитись, як я виступаю, але на мене чекало розчарування. Аттікус досить тактовно пояснив, що він дуже стомився і йому просто не до живих картин. Він цілий тиждень провів у Монтгомері і повернувся додому надвечір.
— Попроси Джема,— порадив Аттікус,— може, він піде з тобою.
Тітка Олександра сказала, що їй треба рано лягати спати, вона цілий день прикрашала сцену і геть стомилась... І раптом вона замовкла напівслові. Відкрила рот, хотіла ще щось сказати, але так і не змогла.
— Що з вами, тітонько? — запитала я.
— Нічого, нічого, все гаразд. Щось морозом поза спиною сипонуло.
Не знаю, що на неї так подіяло, але вона швидко отямилась і запропонувала влаштувати у вітальні репетицію-огляд мого виступу. Джем втиснув мене в костюм, став на порозі вітальні і вигукнув: «Шинка!» — точнісінько так, як це робила місіс Мерівезер, і я урочисто ввійшла до вітальні. Аттікус і тітка Олександра були у захваті.
Потім я пішла в кухню і показалася Келпурнії, і вона потвердила, що я в такому вбранні чудова. Я хотіла ще побігти через дорогу до міс Моді, але Джем сказав, що вона, певно, прийде на виставу.
Після цього для мене вже не дуже важило, підуть вони чи ні. Джем обіцяв провести мене. Так почалася наша з Джемом найдовша подорож.
РОЗДІЛ XXVIII
Я не пам’ятаю, щоб в останній день жовтня було так тепло. Ми навіть курток не наділи. Але вітер подужчав, і Джем сказав, що додому, певно, доведеться вертатися під дощем. Ніч була темна, без місяця.
Ліхтар на розі вулиці кидав різкі темні тіні на будинок Редлі. Джем тихенько засміявся.
— Б’юсь об заклад, сьогодні їх ніхто не потурбує,— сказав він.
Джем ніс мій костюм, тримаючи його якось незграбно — ноша була не зовсім зручна. Як не кажи, а Джем вихована людина.
— Трохи боязко в цьому місці, правда? — запитала я.— Хоча Страхолюд нікого й не чіпає, проте я дуже рада, що ти пішов зі мною.
— Аттікус не відпустив би тебе до школи саму.
— Цікаво чому? Тут же недалеко — он поворот, а потім через двір.
— У темряві шкільний двір може здатися надто довгим для таких малих, як ти,— зауважив ущипливо Джем.— Чи, може, ти не боїшся привидів?
Ми засміялися. Привиди, жар-пар, чаклуни, таємничі знаки — все це з роками
— Пам’ятаєш наше заклинання? Ангел пречистий, смерть помине, геть забирайся, не чіпай мене.
— Замовкни,— сказала я. Ми саме були навпроти будинку Редлі.
— Страхолюда, певно, зараз немає дома,— промовив Джем.— Слухай.
Високо над нами в темряві співав на всі лади самотній пересмішник, він і гадки не мав, на чиєму дереві сидить, виводить собі різні ноти — то візьме високо, заспіває синичкою, то застрекоче сердито, як сойка, то заголосить жалібно.
На розі вулиці я зачепилася за якийсь корінь і спіткнулась. Джем хотів підтримати мене і впустив мій костюм прямо в пилюку. Все-таки я не впала, і ми пішли далі.
Скоро ми завернули в шкільний двір. Тут було темно, хоч в око стрель.
— Джем, як ти знаєш, куди треба йти? — запитала я, ступивши кілька кроків.
— Зараз ми під великим дубом, тут відчувається прохолода. Дивись, обережно, не зачепися знову.
Тепер ми йшли повільно, майже навпомацки, щоб не наткнутися на дерево — самотній старезний дуб. Він був такий товстий, що двоє дітей не могли обхопити його. Дуб стояв далеко від учителів, їхніх донощиків і занадто цікавих сусідів, правда, поряд була садиба Редлі, але Редлі не мали звички втручатися в чужі справи. Земля під дубом була тверда, наче її хтось утрамбував. Скільки бійок бувало під його розлогими вітами, скільки заборонених ігор в кості.
Яскраво світло у вікнах шкільного залу тільки сліпило нас.
— Ти не дивися вперед, Всевидько,— застеріг Джем.— Дивись під ноги, і ти не впадеш.
— Треба було взяти ліхтарик, Джем,— сказала я.
— Я не знав, що буде так темно. Сьогодні рано стемніло. Небо захмарилося. Мабуть, надовго.
І раптом на нас хтось стрибнув. Джем закричав з переляку.
Сніп яскравого світла освітив наші обличчя. Це Джейкоб Сесіл з ліхтариком у руках аж витанцьовував од радості.
— Ага, піймалися! — вигукнув він.— Я так і знав, що ви підете цією дорогою!
— Що ти тут робиш один? Ти не боїшся Страхолюда Редлі?
Сесіл прийшов до школи разом з батьками, побачив, що нас нема, і побіг до дуба, бо знав, що ми тут ітимем. Правда, він не передбачив, що ми будемо йти без батька.
— Скільки тут іти! — сказав Джем,— Трохи пройти, поворот — і на місці. Чого боятися?
Нічого не скажеш, Сесіл непогано все це придумав. Він добряче нас налякав. Тепер міг роздзвонити по всій школі.
— Слухай,— звернулася я до нього,— хіба ти сьогодні не корова? Де твій костюм?
— Лежить за сценою,— відповів він.— Місіс Мерівезер каже, що жива картина буде не скоро. Всевидько, віднеси свій костюм теж за сцену, поклади поряд з моїм, і ходімо знайдемо інших.
Джем зрадів. Я буду з Сесілом, а він тим часом може побути з своїми товаришами.
Коли ми зайшли до залу, там уже були всі жителі Мейкомба, не було тільки Аттікуса, дам, які готували приміщення і дуже стомилися, та кількох відлюдників. Здавалося, сьогодні в школі зібрався весь округ. Вестибюль був переповнений святково одягненими людьми, що приїхали з околиць. Люди товпилися також навколо різних пристроїв для розваг, розставлених понад стінами у широкому коридорі на першому поверсі.