Убити пересмішника...
Шрифт:
Джем був стомлений, бо цілий день носив воду. На підлозі біля ліжка стояла пляшка від молока, валялися бананові шкуринки, він ум’яв не менше як дюжину бананів.
— Ого, стільки з’їсти! — здивувалася я.
— Тренер каже, що коли за рік наберу двадцять п’ять фунтів, то вже зможу грати,— пояснив Джем.— А так найшвидше набереш.
— Якщо тільки тебе не занудить. Слухай, Джем, я хочу тебе запитати про одну річ.
— Питай.— Він одклав книжку і випростав ноги.
— Міс Гейтс — добра людина, правда ж?
— Непогана,— відповів Джем.— Я колись учився в неї, нічого.
— Знаєш, як вона ненавидить
— Що ж у цьому поганого?
— Розумієш, сьогодні вона розповідала нам, як жорстоко Гітлер поводиться з євреями. Джем, переслідувати людей, кого б то не було,— це ж несправедливо, так? Навіть думати про кого-небудь зле — негарно, правда ж?
— Ну, звичайно, Всевидько. Що за муха тебе сьогодні вкусила?
— Розумієш, коли ми тоді виходили з суду, міс Гейтс... вона саме спускалася східцями попереду нас, ти, певно, її не помітив... вона розмовляла з міс Стефані Крофорд. Я чула, як міс Гейтс сказала — пора їх провчити, зовсім розперезалися, скоро, чого доброго, захочуть одружуватися з білими. Як же так можна, Джем, вона ненавидить Гітлера, а сама погано думає про своїх людей...
І тут немов щось найшло на Джема. Він спочив з ліжка, схопив мене за комір і почав трясти.
— Я нічого більше не хочу слухати про той суд, чуєш? Це хочу! Зрозуміло? Жодного слова про суд! Чуєш? А тепер геть звідси!
Я так здивувалася, що навіть не встигла заплакати. Тихенько вийшла з кімнати і ще тихше причинила двері, щоб не розсердити його знову. Раптом я відчула, що стомилась, і мені захотілося до батька. Він був у вітальні, я підійшла до нього і хотіла залізти йому на коліна.
Аттікус усміхнувся.
— Ти вже така велика, що й не вмістишся на колінах.— Він пригорнув мене до себе і сказав тихенько: — Не треба сердитися на Джема, Всевидько. Йому тепер нелегко. Я чув, як він на тебе нагримав.
Потім Аттікус сказав, що Джем весь час намагається про щось забути, щось скинути з себе, але поки що це йому не вдається. Та нічого. Мине час, і він у всьому розбереться, зможе спокійно міркувати над тим, що тепер його мучить. Джем знову стане самим собою.
РОЗДІЛ XXVII
Аттікус мав слушність: усе поступово вляглося. Мейкомб жив своїм неквапливим, розміреним життям. Тільки в середині жовтня сталися дві незначні події, які безпосередньо стосувалися двох наших городян. Точніше, не дві, а три події. До нас, Фінчів, вони прямого відношення не мали, проте якоюсь мірою торкалися нас.
Перша подія: містер Боб Юел дістав роботу і через кілька днів знову втратив її. В історії тридцятих років це був єдиний випадок — я ще не чула, щоб кого-небудь звільняли з громадських робіт за те, що людина ледача. Короткий спалах слави породив ще коротший спалах старанності, але його робота тривала не довше, ніж сумнівна слава: його скоро забули, як забули Тома Робінсона. Тоді він знову став регулярно щотижня приходити в окружний відділ соціального забезпечення по чек на грошову допомогу і, одержуючи його, незадоволено буркотів, мовляв, всякі виродки уявляють, ніби вони правлять містом, а чесній людині не дають заробити на прожиття. Рут Джоунз, яка видавала чеки, сказала, що містер Юел відкрито звинуватив Аттікуса в тому, що той відібрав у нього роботу. Прикро вражена цими словами,
Друга подія сталася з нашим суддею Тейлором. Суддя Тейлор, на відміну від своєї дружини, не ходив у неділю до церкви на вечірню службу. В ці вечірні години він охоче лишався один у своєму великому домі; зручно влаштувавшись у кабінеті, читав твори Боба Тейлора (ні, це не рідня, хоча суддя радий був би мати такого родича). Одного такого вечора, коли суддя був у полоні барвистих метафор і витонченого стилю, його увагу привернуло якесь набридливе шкрябання.
— Перестань! — наказав він своєму гладкому собаці на ймення Ен Тейлор.
Але скоро суддя впевнився, що собаки в кімнаті не було, а шкрябало десь у другому кінці квартири. Важко ступаючи, суддя Тейлор попрямував до чорного ходу, щоб випустити собаку, але — дивна річ! — двері веранди були відчинені і ще гойдалися на завісах. За будинком промайнула якась тінь, хто то був — суддя не розгледів. Повернувшись із церкви, місіс Тейлор побачила, що чоловік її сидить у кріслі, заглибившись у читання творів Боба Тейлора, а на колінах у нього лежить рушниця.
І третя подія — пригода з Гелен Робінсон, вдовою Тома. Про Тома Робінсона в Мейкомбі забули, як свого часу забули про Страхолюда Редлі. Але містер Лінк Діз, у якого працював Том, не забув про нього. Містер Лінк Діз узяв Гелен на роботу. Взяв, хоч потреби в робочих руках у нього й не було. Взяв, бо на душі було важко: надто вже кепсько все склалося для Тома і його сім’ї. Я так і не знала, хто наглядав за дітьми, коли Гелен була на роботі. Келпурнія казала, що Гелен доводилося скрутно, щодня, йдучи на роботу, вона мала проходити зайву милю, щоб обминути двір Юелів. Коли вона вперше ішла повз їхній двір, вони жбурляли їй навздогін усе, що попадало під руку. Містер Лінк Діз помітив, що Гелен приходить щоранку на роботу з протилежного боку, і нарешті дізнався, в чому річ.
— Нічого, містер Лінк, якось обійдеться, не турбуйтеся, будь ласка,— просила його Гелен.
— Ні, так не буде,— сказав містер Лінк.
Він велів їй зайти до нього в крамницю після роботи. Вона так і зробила. Містер Лінк замкнув свою крамницю, насунув на лоб капелюх і пішов проводжати Гелен додому.
Він повів її найкоротшою дорогою, повз Юелів. Повертаюсь, містер Лінк зупинився навпроти поламаних воріт.
— Юел! — гукнув він.— Чуєш, Юел?
З вікон завжди визирала безліч дитячих голів, але цього разу нікого не було.
— Знаю, поховалися, лежите на підлозі. Попереджаю, Боб Юел, якщо я ще раз почую, що ти не даєш моїй Гелен ходити цією дорогою, то незчуєшся, як попадеш за грати.— Містер Лінк плюнув і попрямував додому.
Наступного ранку Гелен ішла на роботу короткою дорогою. Її ніхто не чіпав, але коли вона, поминувши двір Юелів, обернулась, то побачила, що містер Юел іде слідом. Гелен пішла далі, Юел не відставав, дійшов аж до будинку містера Лінка Діза. Гелен чула, як він весь час тихо лаявся брудними словами. Вона злякалась і подзвонила містерові Лінку в крамницю, яка була недалеко від дому. Містер Лінк вийшов з крамниці і бачить: стоїть містер Юел, спершись на огорожу.