Убити пересмішника...
Шрифт:
— Лінк Діз, чого ти дивишся на мене, як на злодія. Я ж не лізу до тебе в...
— По-перше, одійди від моєї огорожі, тип смердючий! Не можу ж я щоразу її фарбувати, це недешево обходиться... По-друге, не чіпай моєї куховарки, коли не хочеш, щоб тебе судили за посягання на жіночу честь.
— А я її не чіпав, Лінк Діз, нічого мені робити. Буду я зв’язуватися з якоюсь чорномазою!
— Досить того, що ти її налякав, і якщо за образу словом тебе не посадять, то посадять на підставі закону про образу жінки, а тому забирайся звідси геть, щоб я тебе не бачив! І запам’ятай: я не жартую, зачепиш Гелен ще раз — і ти в цьому переконаєшся.
Містер Юел, певно, зрозумів, чим усе це може кінчитись,
— Не подобається мені все це, Аттікус, зовсім не подобається,— сказала тітка Олександра, почувши про ці події.— Юел, мабуть, затаїв злобу на всіх, хто причетний до тієї справи. Такі люди страшенно мстиві; я тільки не розумію, чого він казиться — добився ж свого.
— А я, здається, розумію,— сказав Аттікус.— В Мейкомбі мало хто вірить тому, що вони з Мейєлою натякали на суді. І він це знає. Думав, що стане героєм. А що вийшло? Гаразд, подумали люди, ми посадимо негра за грати, але й ти нам не потрібен, іди на своє звалище. Він уже з усіма звів порахунки, міг би й задовольнитись. От переміниться погода, і він втихомириться.
— А чого він заліз у квартиру Джона Тейлора? Мабуть, не знав, що Джон удома, інакше не насмілився б. Увечері в неділю світло горить у них тільки біля парадного входу та в кабінеті Джона...
— Ми ж не знаємо напевно, що то був Юел,— сказав Аттікус.— Хоча я думаю, це він. Я на суді довів, що він брехун, а Джон виставив його дурнем. Коли Юел давав свідчення, я навіть боявся зустрітися поглядом з Джоном, міг не витримати і розсміятися. Джон дивився на нього так, ніби побачив курча на трьох ногах або квадратне яйце. Хто сказав, що судді не намагаються вплинути на присяжних? — Аттікус усміхнувся.
На кінець жовтня наше життя ввійшло в своє звичайне річище — школа, ігри, уроки.
Джемові, здається, вдалося нарешті викинути з голови те, про що він хотів забути, а наші однокласники великодушно дозволили нам забути про дивацтво нашого батька. Сесіл Джейкобс якось спитав мене, чи Аттікус не радикал. Я запитала Аттікуса, і це так його розсмішило, що мені аж ніяково стало, але він сказав, що сміється не з мене.
— Скажи Сесілу, що я такий самий радикал, як і він.
У тітки Олександри все йшло добре, як ніколи. Міс Моді, мабуть, пощастило одразу заткнути роти всьому місіонерському товариству, і тітка знову там верховодила як і раніше, вона збирала гостей, частувала їх, показуючи в цьому неабиякий хист. Від місіс Мерівезер я більше дізналася про злиденне життя мрунів. У них до того примітивне розуміння родинних стосунків, що все плем’я — це фактично одна велика сім’я. У дитини стільки батьків, скільки чоловіків у племені, і матерів стільки, скільки є жінок. Граймс Еверет робить усе що може, аби навчити їх жити, як належить людям, тому йому вкрай потрібні наші молитви.
Мейкомб знову став самим собою. А точніше — таким, яким був минулого року і позаминулого, якщо не брати до уваги двох незначних змін. По-перше, з вітрин магазинів і з вікон автомобілів зникли плакати Національної адміністрації відродження промисловості: «Ми вносимо свій вклад». Я запитала Аттікуса, чого їх зняли, і він відповів: бо НАВП померла. Я запитала, хто її вбив, і він відповів:
— Дев’ять старих чоловіків.
Друга переміна, що сталася в Мейкомбі протягом року, не мала державного значення. Раніше День усіх святих відзначали як кому заманеться. Діти розважались як хто міг, як хто вмів, допомагаючи при нагоді одне одному; якщо, наприклад, хтось надумав витягти коляску на дах міської конюшні, то робили це гуртом. Але коли минулого року діти порушили спокій міс Тутті і міс Фрутті, батьки зрозуміли, що справи зайшли надто далеко.
Сестри Барбер, міс Тутті і міс Фрутті, були старі діви
Мало того, що міс Тутті і міс Фрутті (їхні справжні імена — Сара і Френсіс) жили за північними звичаями,— вони були ще й глухі. Міс Тутті на те не зважала, жила спокійно в світі безмовності. Зате міс Фрутті, як людина допитлива, придбала слухову трубку такого розміру, що Джем називав її грамофонною трубою.
Діти все це добре знали, і ось напередодні Дня всіх святих кілька шибеників, діждавшись, поки сестри Барбер міцно заснуть, прокрались у вітальню (адже ніхто, крім Редлі, на ніч дверей не замикав), винесли звідти тихенько всі меблі і заховали в підвалі. (Свою участь в цій справі я заперечую).
На другий день крик і гамір у дворі сестер Барбер підняли сусідів на ноги ще до схід сонця.
— Я чула! — долинало звідти.— Я чула, як під’їхала вантажна машина прямо до дверей! Вони тупали, як коні. А тепер — шукай їх, вони вже десь у Новому Орлеані!
Міс Тутті була певна, що меблі вкрали мандрівні торговці, які проїздили через місто два дні тому.
— Такі чор-ні,— казала вона.— Сірійці.
Викликали Гека Тейта. Він оглянув місце події і дійшов висновку, що це діло рук місцевих злодіїв. Міс Фрутті сказала, що всіх мейкомбських вона знає по голосу, минулої ночі з вітальні долинали чужі голоси, ніхто в Мейкомбі не вимовляє «р» так розкотисто.
Міс Тутті вважала, що без собаки-шукача тут не обійтись, і оскільки вона наполягала на цьому, містерові Тейту нічого не лишалось, як вирушити за десять миль і привести собак. Коли їх пустили по сліду, собаки від парадних дверей побігли за будинок і стали гавкати на двері, що вели до підвалу. Тричі примушував містер Тейт собак стартувати від порога, і щоразу вони бігли до підвалу. Нарешті вій догадався, в чому річ. Того дня на вулицях Мейкомба, принаймні до полудня, не видно було жодної босоногої дитини, ніхто не роззувався, аж поки не повели собак назад.
А тому мейкомбські дами вирішили: цього року святкувати інакше. Шкільний зал буде відкритий. Дорослі зможуть дивитися живі картини, а для малят організують різні розваги — піймай яблуко, цукерка на ниточці, спіймай осла за хвіст. Крім того, буде встановлено приз за найкращий самодіяльний маскарадний костюм — двадцять п’ять центів.
Ми з Джемом зраділи до нестями. І не тому, що хотіли чимсь відзначитися,— ні, головне тут — принцип. До того ж Джем вважав, що він уже надто дорослий для маскараду в День усіх святих. Він сказав, що в цей день його ніхто до школи не заманить. Як хочеш, подумала я, мене Аттікус поведе до школи.
Але невдовзі я дізналась, що в той вечір маю виступати на сцені. Місіс Грейс Мерівезер придумала оригінальну живу картину під назвою «Округ Мейкомб — per aspera ad astra» [5] , де я представлятиму шинку. На її думку, це чудова ідея — одягти дітей в костюми, що зображають різні види сільськогосподарської продукції нашого округу: Сесіл Джейкобс, наприклад, буде коровою, Агнес Бун — квасолиною, ще хтось — земляним горіхом і так далі, аж поки не вичерпається багата уява місіс Мерівезер і запас дітей.
5
Через терни до зірок ( лат.).