Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
Устя лежала і гризла якесь стебло, а Кирило нагнув до себе кущ зілля й припав до нього гарячим обличчям. І от без слів, без намови очі їх стрілись, як чотири найкращих квітки, і уста простяглися до уст… І разом з солодкою вогкістю водно зіллявся смак гіркої трави…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Раз після того щось сталось. Коли був сам, серед ночі у своїй хаті, хтось кинув слово.
— Зрадник.
Голосно і виразно.
Зрадник? Хто?
Кирило озирнувся,
Він сів на ліжко і несвідомо схопивсь за кишеню, де й досі лежав нерозпечатаний лист. Але не вийняв. Якась ворожнеча, якась відраза загарчала у ньому, немов збуджений пес, й рука безвладно впала назад. Почув утому і тихо сидів та прислухався, як у порожніх грудях лунало те слово. В грудях, од яких раптом одплила кров і шугнув холод, як у щілину. Потому одразу зробилось душно, гаряча хвиля піднялась десь знизу, залляла ту порожнечу, вдарила в голову й зігнала Кирила з ліжка.
Чорт! Він має право. Право на повне життя… право двадцяти літ… Право одного життя, що не повториться більше… Хто заборонить? Хто може? Хто може згасить його «я», стерти всі кольори, знищити запах… хоч би то було потрібне для тисячі других? Других, яких навіть не знає. Чорт! Він не оддасть їм всього… він має право й собі щось лишити…
Все в нім кипіло і гнало по хаті, од стіни до стіни, з кутка в куток.
«Зрадник!» Хай йому скажуть се у лице! Тоді побачать…
Йому сказали се у лице! Те друге, що жило у ньому, те справжнє і невгомонне «я». «Я», що так ясно горіло у ньому… палило в полум’ї все особисте, нечисте, звіряче. Але перше змагалось, боролось, хотіло жити, кричало про своє право й тягло до себе.
Їх помирила втома. Безбарвна і каламутна, вона дрімала десь вглибині, наче туман під водою, і тільки ждала, щоб простягти звідтіль свої липкі обійми…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Що діялось в світі? Хіба він знав? Не мав навіть охоти. Газет не читав, листів не було, і ніхто не приходив до нього. Спочатку навідувавсь хтось, але не міг застати Кирила й покинув ходити.
Вечорами, правда, як місто тихо світилось і тихо зітхало після денної утоми, він брав Устю за руку і йшов туди.
Бродили по вулицях, як по чорних каналах, притулившись до себе, і врешті спинялись десь під вікном, щоб послухать музику. Ховались у затінку й ловили згуки. Устя любила веселе, приспівувала стиха і стукала каблучками у такт, а в Кирила згуки скакали, як вогники, розцвітались, як квітки до схід сонця. Пливли на хвилях світла, що лилися з вікна, й родили тугу. За чимсь прекрасним і невідомим, таким далеким і таким близьким…
Раз щось чорне та пелехате закрило світло і розірвало музику.
— А!
— А!
— Се ви?
— Я.
Чорне трясло бородою та великим брилем, трясло Кирилові руку.
Яким побитом?
Обняло злегенька за стан і повело.
Нагнулось й прохало.
Не можна? Пусте. Тут
Рука Кирила лежала в чужій руці, і дружнє тепло пестило збоку, але він чув якусь нехіть. А! Знову газети… і ті розмови… знов чорний привид, що потребує, як жертви, крові і сил.
Ні, він не може.
Він пам’ятає того «бандита», що гримів на зібраннях, кликав до бою, гарячий, одважний, любимий… і його жінку, таку маленьку, рухливу, що ще недавно була осередком. «Товариш Марія…» Яким чудом вони ще на волі?
Ні, він не хотів би опинитись між ними.
Його прохали, силоміць брали, і ранком він був вже на дачі.
Їх стріла «товариш Марія». Яка вона стала гладка й сирова у своєму капоті, що нашвидку застібала на голій шиї, оця годована гуска! Вона була така рада, тільки скрізь — ай, які непорядки!
Стискала руку і кинулась до стола, звідки посипались раптом газети в опасках, нерозпечатані, в тумані пилу.
Чи ж їх тут не читають?
Іван сміявся так добродушно і передягся зараз в широку блузу. У вікна дивились грядки капусти і ліс кукурудзи, а квочка квоктала десь поблизу так хазяйновито, як і «товариш Марія».
На балконі їх чекав чай.
За чаєм Іван зразу, немов поспішався, підвищеним тоном почав розмову про сучасні події. Марія стиснула уста і з виразом затятого болю уперто мішала чай. Виходило голосно дуже, може, занадто, так наче слова спадали в порожню бочку і там вже зростали. І щось непотрібне і легке було у них, так наче хорий потішав хорого на смертельному ложі. Всі почували — Марія, що уперто мішала чай, Кирило, з ворожнечею втоми, Іван, який голосно кидав гарні слова, — всі почували, що десь недалеко, в сусідній кімнаті, лежить мрець, якого треба і не можна забути. І через те тільки ведеться розмова.
Навіть квочка квоктала про се біля ніг, але на неї не звертали уваги. Тільки тоді, як стрибнули курчата на ноги, а звідти на стіл і покотились жовтими клубочками, слова Івана розплились в усмішку і скотились додолу по чорній бороді.
— Цип, цип, цип… — лепетав ніжно Іван не тільки устами, але й очима, і вплів жовтий клубочок у чорну бороду бандита.
— Цип, цип, цип… — витягала губи Марія і тулила до рожевої шиї жовтий пушок.
Повітря зробилось легшим, порушились вільно стільці, розмова зразу ожила і перейшла раптом на породи курей.
Кирила прохали оглянуть дачне хазяйство.
Корова звалася Гашка, мала чудове вим’я і всім лизала руки. Каченята котились поміж ногами, сірі й кругленькі, як грудки землі, чепурні кури, задерши нескромно шпичасті хвости, порпались в гною і справно неслися на радість хазяйці. Може, він хоче оглянуть яйця? Рудий бичок розставив ноги і тупо вперся очима в баркан, але він був високого роду: його життєпис варто послухать. Свиня рила подвір’я.
— Не бійтесь, нагніться… Чухайте… чухайте… поміж ногами, бо він се любить… Ах ти, кабасю!.. Чистої крові беркшир…