Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
Від’їхали ми не дуже й далеко. За містом упоперек шосе стояла жовта міліцейська «Волга», а на узбіччях два мотоцикли з задубілими автоінспекторами на них.
Ми зупинилися. Закон є закон.
З «Волги» не вийшов ніхто. Мабуть, там були чини вищі.
До таксі наблизився один з автоінспекторів, козирнув, відрапортував:
— Інспектор дорожнього нагляду лейтенант Костенко. Дозвольте поцікавитися, куди їдемо?
Ми мовчали. За нас відповів шофер: «Ялта».
— Друга машина теж з вами?
Відповідати не було потреби: їхала за нами, як прив’язана, Стали ми — стала
— Хто в тій машині? — спитав лейтенант, хоч і бачив, що там, крім водія, нікого. Щоправда, Василь поклав туди мій кейзик з чистим папером, але цього автоінспектор знати не міг, та хіба це мало якесь значення.
— Чого ж ти мовчиш? — поглянув на Василя Микола. — Поясни лейтенантові! Скажи, хто там!
— По-моєму, це гарний чоловік, — спокійно мовив Василь. — Товаришу лейтенант, а не були б ви такі ласкаві самому подивитися, хто в тій машині.
Лейтенант пішов до того таксі, перекинувся двома-трьома словами з водієм, мабуть, помітив і мого кейза, повернувся до нас розгублений і роздратований водночас.
— Там нікого немає!
— А товариш Тризе? — добродушно поцікавився Василь. — Невже ви не помітили?
— Нікого не помітив, бо там нікого нема!
— Товариш Тризе некурящий, тому нам довелося брати для нього окрему машину, — спокійно пояснив Василь.
Лейтенант зробив рух у бік «Волги» з загадковим своїм начальством.
— Стривайте, чоловіче, — притримав його Василь. — Ви не поцікавилися, хто ми такі.
— Бачу й так, — з погрозою в голосі кинув лейтенант.
— Миколю, ви можете показати товаришеві лейтенанту якесь там посвідчення? А може, ви, Павле? Чи путівки до Будинку творчості.
Василь звертався до нас, бо в самого в кишенях ніколи не було жодного папірця. Він або ж губив, або взагалі забував навіть квиток, їдучи на вокзал.
Ми ощасливили автоінспектора цілою купою паперів, він довго й недовірливо шурхотів ними, ще не вірячи, окинув нас поглядом усіх одразу і кожного поодинці, повернув папери, сказав розчаровано:
— Так ви письменники?
— А ви думали контрабандисти — Янакі, Ставракі і папа Сатирос! — реготнув Микола.
— Нащо ви так, Миколю? — докірливо похитав головою Василь. — Товариш лейтенант гарний чоловік і хотів би дещо знати. Але! Ви могли б сказати нам, товаришу лейтенант, чи з великою радістю йдете щоранку на свою роботу?
— Та ви смієтесь? — вигукнув лейтенант. — Не бачите, яка це в мене радість?
— Чоловіче, — підняв пантократорського пальця Василь, — чому ж ви хочете, щоб ми з радістю їхали зі своєю роботою та ще й у тій самій машині? Хай та робота їде сама, а ми трохи перепочинемо.
— Але ж там тільки чистий папір?
— Ото й є наша робота. Може, щось напишеться на тім папері, а може, й не напишеться. Ніхто не знає. Є тільки один чоловік, який достоту може знати про це. Звуть його: товариш Тризе. Але то вже велика таємниця, до якої немає діла ні автоінспекції, ні будь-кому на світі. Тризе, або таємниця творчості. Найбільша таємниця людського життя, зрештою. А тому скажіть отим гарним людям, щоб вони звільнили нам дорогу.
Лейтенант мовчки козирнув. Задкував од Василя, мов Нобелівський лауреат од короля Швеції…
1987
Рефлективне управління
— Ви стверджуєте, що в будинок ніхто не міг проникнути?
— Мені б хотілося так думати.
— Ви не могли випадково лишити двері незамкненими?
— Навряд. Я не можу поскаржитися на свою пам’ять. Досі вона була точна.
— Але в цей день, може, щось вас розхвилювало? Безсонна ніч. Якісь переживання. Знервованість.
— Все було, як завжди. Ми з дружиною спимо в різних кімнатах. Я прокинувся о сьомій. Щоб не будити її, тихо спустився вниз, прийняв душ, поголився, приготував собі сніданок (дуже простий: вівсянка і чай), тихо замкнув за собою двері, вивів машину з гаража і поїхав до міста на роботу.
— Ви не заходили до кімнати, де спала дружина?
— Я вже сказав: я хотів, щоб вона поспала. Це стало в нас своєрідним ритуалом.
— Як ви жили з дружиною?
— Це нікого не обходить.
Як може жити кактус з орхідеєю? Для кактуса досить двох крапель води, щоб існувати місяцями під спопеляючим сонцем. А орхідея? Вона вимагає тепла і вологи щомиті, для її беззахисної ніжності потрібна ласкавість і найвища щедрість небес і землі. В людині поєднуються кактус і орхідея, поєднання гармонійне, але тільки в ідеальному варіанті. А життя ніколи не дарує нам цих ідеальних варіантів. Тільки крайнощі, тільки ситуації, як прийнято сьогодні казати, екстремальні.
— Вашу дружину знайшли мертвою в її ліжку.
— «Знайшли» — це не зовсім точно. Я знайшов її.
— Експертиза не змогла встановити причини смерті.
— Очевидно, погана експертиза.
— Ця проблема не обговорюється.
— Я розумію.
— Йдеться про смерть вашої дружини.
— Ви могли б зайвий раз не нагадувати.
— Всі внутрішні органи в покійної виявилися неушкодженими.
— Так?
— Саме так. Отже, причиною смерті міг бути шок, переляк, якийсь кошмар — чи то вві сні, чи наяву. Спазм серця і смерть. Хтось чи щось злякало вашу дружину.
— Просто не можу собі уявити, що б це могло бути.
— Це могли бути ви.
— Не зрозумів.
— Ви могли злякати свою дружину і цим спричинити її смерть.
— Я? Налякати?
Я міг би прочитати цілу лекцію про те, як лякаються рослини. Термін «лякаються» вжито тут цілком умовно. Своєрідний антропоморфізм. Для зручності, а також через брак відповідних слів ми переносимо на світ рослин, тварин і мертвої природи всі ті поняття, які людство виробило впродовж тисячоліть для власного, тобто людського світу. Отож ми й кажемо, що рослини лякаються, як і люди. Одні лякаються сонця і зацвітають лише вночі, інші, навпаки, розпускаються лише на сонці, лякаються темряви. Одним подобається, щоб їх топтали (наш жилавий подорожник), інші жахаються одного-єдиного доторку, мало не вмираючи від нього. Але все це винятки, своєрідні маргіналії, далекі околиці рослинного світу. Переважна більшість рослин досить витривала. Як і люди. Принаймні рослини вміють глибоко приховувати свою вразливість. Як і люди, до речі.