Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
— Ага, ви не звинувачуєте, ви тільки намагаєтеся встановити істину? А що мені до всіх ваших істин, коли я втратив найдорожчу людину, втратив самого себе, втратив увесь світ! Ви дивитесь на мене і вважаєте, що перед вами такий-то і такий і ще он який? А насправді мене вже немає на цьому світі! Я не існую. Чому Орфей міг за своєю коханою кинутися у підземелля пекла, а ми позбавлені такого права?
— Я ще раз хочу нагадати вам, що покликаний захистити вас не тільки від підозр і марних звинувачень, але й для майбуття.
— Не розумію вас.
— Ви належите не тільки собі, а й суспільству,
— Ви вірите, що в колбах можна виростити цілий світ?
— Я вірю у вашу наукову сумлінність і чесність.
— Чому ж ви терзаєте мене підозрами?
— Щоб захистити вас від непотрібних звинувачень. Хіба вам не досить того, що ви пережили останнім часом на роботі?
— Ви маєте на увазі Оберемка?
— Хоча б.
— Ніколи не думав, що правосуддя може дошукуватися правди навіть там, де немає відвертих злочинів.
— На жаль, тут ми справді безсилі. Але в даному випадку все так сплелося… Вашу дружину вбили чутки й пересуди. Вона вас любила надзвичайно — і от… Марія? Тут ще багато загадковостей. Оберемок? Я не маю права брати під сумнів його наміри. Чим він керувався, виступаючи проти вас?
Може, за ним стояли якісь сили, яким ви могли загрожувати своєю діяльністю?
— За Оберемком? Сили? Може, обійдемося без множини? Могла бути просто одноосібна сила, що втратила свою наукову силу і гарячково прагнула її віднайти будь-якою ціною. Але яке це має значення для нас? І чому треба все звести до цього Оберемка? Ніхто не стане дорікати глухим, що вони не Бетховени. Але коли глухий хоче видати себе за Бетховена тільки тому, що він глухий, то як ми маємо до цього ставитися? Ви мене питали — я відповідав. Тепер я спитаю вас: де моя дружина, і які сили зможуть повернути її до життя, і хто владен над життям і смертю, над конечністю людською і безмежністю нашого духу?
…Хтось уперто добирався до його свідомості, чиясь рука м’яко, але настирливо торсала його плече (поранене ще в сорок першому році на Соловйовій переправі через Дніпро), кликала в світ, з якого його викинуло найстрашніше горе, а тепер мало повернути туди, щоб він до кінця відчув усе, що мав відчути.
Він сидів у лікарні біля ліжка своєї мертвої дружини, тримав її охололу руку, не міг випустити, плакав і сам хотів умерти.
Медсестра ласкаво доторкувалася до його плеча (вона не могла знати, що воно поранене сорок чотири роки тому!), тихо промовляла:
— Я вас прошу… Ви вже три доби тут… Може б, вам спочити… Ваша дружина… Ви ж знаєте: проти цієї хвороби ще немає…
Він повернувся в цей світ, спитав медсестру:
— Скажіть, будь ласка, як вас звати?
— Марія.
— Ви не вмерли?
Вона відхитнулася від нього з острахом майже містичним.
— Вам би треба поспати. Ви вже три дні ось так… І весь час із кимось ніби говорите.
— Я прожив з дружиною майже сорок років. І не наговорився…
— Вам треба спочити…
— Ні, ні, ні!.. Ви мені скажіть: я вас підвозив машиною з двадцять четвертого кілометра?
— Про що це ви? Вам би треба…
—
— Я вас не розумію. Які рослини?
— Вас звуть Марія?
— Марія.
— Якби ви знали, як мені тяжко і страшно. Може, я й не живу. Але я радий чути це ім’я.
— Сьогодні моє чергування. За дві години вже була б інша медсестра…
— Мою дружину, яка вмерла два дні тому з причин, і досі не з’ясованих, теж звали Марією. Марія, любов моя, горе моє і велика невідомість моя!
Примітка автора. Читачів може здивувати назва цього оповідання. Автора вона дивує не менше. Але що вдієш: у судочинство втручатися ніхто не має права. Автор міг тільки дбайливо записати процес одержання слідчим від допитуваного інформації. Самий термін «Рефлективне управління» має означати роздуми (в даному випадку — роздуми вголос), спрямовані на імітацію думок і дій підозрюваного в конкретній ситуації, поєднані з аналізом власних міркувань і висновків.
Надто заплутано? На жаль, життя й наука теж стають дедалі заплутанішими, в чому можна пересвідчитися, зазирнувши в книжку А. Р. Ратінова «Теория рефлексивных игр в приложении к следственной практике (Збірник «Правовая кибернетика», Москва, 1970 рік, стор. 191).
1987 р.
Василь Симоненко
8 січня 1935 — 13 грудня 1963
Правдолюбів не люблять. Це правило безпечного існування всіх авторитарних режимів. Кожен, хто добивається справедливості, спонукає розмірковувати над досконалістю законів, вимагає відповідальності владців, потрапляє в когорту підозрілих і небезпечних. Особливо незручними є наділені популярністю, відомі, авторитетні. Тому такими нелюбими владі стають неприручені поети. Вони не лише за влучним висловом Гайдеґґера стоять під блискавицями Бога, а ще й балансують на лезі карного ножа.
Двадцять вісім років було Василю Симоненку у 1963-му, коли його життя обірвала сваволя брежнєвської поліцейської машини. Чи думав він, демонструючи своє журналістське посвідчення представникам правоохоронних органів, що воно стане йому перепусткою у потойбіччя — своєрідним аусвай-сом смерті? Молодий поет, котрий щойно шість років як закінчив київський університет (1957), автор резонансної поетичної збірки «Тиша і грім» (1962), учасник численних творчих форумів, знаний своїми поезіями і в колах української духом інтелігенції, і серед читачів з набагато меншим літературним досвідом, не міг мовчати, коли йшлося про вади та проблеми національної культури, освіти, політики — життя у всіх його виявах. Ліричний пафос його поезій йшов рука об руку з сатирою; повоєнна психологічна травма цілого народу, закатовані жертви Биківні, мізерність існування людини-гвинтика промовляли в Симоненкових рядках на повен голос і знаходили відгук у свідомості його сучасників.