Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
На одному подвір’ї в альтанці сиділи якісь люди, Памва побачив три сигаретні вогники. В цім районі його знали, до того ж був старшим, тому не почував жодної небезпеки. Він відійшов досить далеко від альтанки, коли почув, що ззаду хтось біжить. Памва повернувся і побачив великого пса, котрий мчав по алейці просто до нього. Памва зробив кілька кроків назустріч, сильно тупаючи ногами і ревучи, як звір; руки виставив вперед. Пес зупинився, але не відступив і ще не перестав нападати. Памва мусив безперервно дивитися на нього і тримати себе у напруженні. Помалу відходив крок за кроком назад, а пес так само напружено і помалу ішов за Памвою, чекаючи, коли той хоч трошки відвернеться і можна буде напасти. Памва відчував всередині зрушення більше, ніж від нітрогліцерину. Так вони пройшли близько десяти кроків, видно, перетнули якусь межу, бо пес раптово розслабився,
Памва лиш привітався зі своєю бригадою, сказав, де його шукати, і пішов до їхньої машини. Вліз всередину, ліг на ноші, втягнув лице у плащ, ще накрився коцом і заснув. Йому приснилася скеля, виставлена далеко у море; було зрозуміло, що це північна європейська Атлантика; ціла скеля, ціла гора була геть чисто заставлена вазонками — невеликими кімнатними вазонками — з рідкісними африканськими рослинами, яких переважно не культивують, всі рослини якраз тепер цвіли. Памва летів високо над скелею, десь на два свої зрости, але так, ніби ковзав, стоячи вертикально на ногах, але утримуючи рівновагу — як з’їжджають льодяними ковзанками з горбів. Однак він не міг летіти, куди хотів, а переміщався разом з якоюсь течією — очевидно, тим, що називають повітряним потоком. Найзахоплюючішим було те, що Памва знаходився на дні потоку (необмеженого поза тим ніякою твердю), а над ним, десь під самою поверхнею пливли одна за одною майже нерухомі кольорові риби. Поверхня потоку виділялася на дні неба чорним.
Памву розбудили аж перед фірткою одноповерхової вілли, котра лиш в останні роки була розділена на кілька помешкань. Колишні галереї були зашклені і пристосовані під спіжарки і комірки. Від цілого ряду інших вілл ця відрізнялася тим, що у всіх вікнах світилося. Городи за кожною з них доходили до ріки. Тут був край міста. Біля фіртки стояло кілька міліційних патрулів, вони курили і переповідали один одному всі деталі події. Памва нічого не хотів знати. Він узяв ноші і пішов стежкою через сад до ґанку. Запах листя, хащі саду, відчуття ріки, віддаленість світел міста, чоловіки біля воріт, дух перекопаної землі — все справляло враження рівнинного села.
Двері були цілком відкриті, тому ще на ґанку відчувався кваскуватий запах дому, а в кімнаті найсуттєвішим був потік холодного терпкого повітря знадвору. Чоловік лежав недалеко від дверей, його навіть не переклали на якесь ліжко. На чорному грубому светрі було кілька дірок, а кров не розливалася, а накопичувалася у структурах светра, розповзлася цілим передом, що аж не виглядала плямою — таким міг бути відтінок волічки. Лиш на доторк светер був мокрим і холодним. Памва відчував таку безпорадність, що мало не плакав; свою тут присутність він міг тільки усвідомлювати, всього наче не було. Він дуже добре знав ці руки і рот; вони часто робили штучне дихання і внутрішньовенні ін’єкції — чоловікові ставало погано при певній погоді переважно під кінець ночі. Він був після складної операції на серці, вже багато разів вони просиджували у цій кімнаті до ранку, не наважувалися залишити без нагляду. Памва далі не хотів знати, що сталося, йому було прикро і розпачливо — жодне із вкладених у це життя зусиль не передбачало такого кінця, всі старання виявилися не марними, а безпомічними. І найгірше те, що докладати зусилля — значить бути або ставати беззахисним.
До машини сів ще хтось з патрулів і якась молода жінка — очевидно, родичка, але Памва її ніколи не бачив. Вони повільно виїжджали з неосвітлених і де-не-де перекопаних вуличок уздовж ріки. Памва мусив сидіти на підлозі. Через заднє вікно він побачив фари, а незабаром і силует поливалки на самому березі. Памва попросив зупинити автобусик швидкої допомоги, вискочив на дорогу, сказавши лікарці, що через годину буде на їхній станції — він і так не потрібний протягом тої години, і побіг до ріки, до поливалки. Спочатку вуличкою, потім широким і рівним кам’янистим берегом. Біжучи, намацав у кишені багато каштанів — цілий день він підбирав нащось каштани у різних місцях —
Вони поїхали в бік Памвиного будинку. Памва завжди брав на чергування кілька магнітофонних касет, щоб слухати музику разом з водієм їхньої бригади, чекаючи викликів. Тепер він вийняв одну і заклав її до магнітофону. Відразу ж почав співати Коен — це була та касета, котру мав залишити Анні — там, де ключі. Памва хотів перемінити на іншу, але водій спинив руку, і вони прослухали цілий цикл послань до Постума.
У Памвиних вікнах світилося. Балкон освітлювався зсередини і виглядав, як фрагмент сцени, приготовленої до вистави. Памва пішов додому, а поливалка поїхала дуже повільно, ледь зволожуючи купи листя — якби намочити дорогу, то зробився б лід. У квартирі було тихо. Лампа включена лише у ліжку, в кухні лежали Аннині речі, залишилися непомиті горнятка — Анна завжди пила наступну порцію кави чи чаю зі свіжого горнятка і складала їх перед собою на столі. Памва став на драбинку і заглянув до ліжка. Анна спала. Була майже добре накрита, але зовсім гола. Памва ледве примусив себе не роздягнутися і хоч на кілька хвилин не лягти біля неї. Він був переконаний в тому, що тоді вже не встав би, крізь химерний напівсон пильнуючи двох речей: чи є Анна і чи не пора вставати.
Памва виключив лампу, поклав таки записану касету на подушку, вийшов на балкон і запалив цілу велику газету. Вогонь зробив несподівано багато світла — Памва перестав бачити те, що опинилося за освітленням; він уявив собі, як дивно виглядає така пляма здалека, коли не видно ні окремих будинків, ні балконів, ні вікон і стає неможливим пов'язувати вогонь з конкретними структурами. Поливалка під’їхала під сам балкон, Памва трохи опустився на винограді, а потім зіскочив на бак. Вони дуже швидко доїхали до лікарні. Лише один раз мусили спинитися, бо просто по дорозі бігла велика зграя різних псів.
Памва взяв з дому досить багато горіхів; спеціально для того, щоб чимось зайняти свою бригаду і не мусити розмовляти, грати в шахи або карти. Але вони ще не вернулися. Тим часом телефоністка прийняла виклик, Памва забрав адресу і вийшов аж до воріт, переживаючи, що минають хвилини, Він хотів би бути тепер з Анною. Але бути в ній. Відчуваючи присутність — лише того себе, що в Анні, що сприймає її зсередини, і лиш тої Анни, що всередині, котру відчуває зсередини, відкинувши все інше. Він волів переживати рельєф, а не переміщення, монотонний доторк, а не якесь наростання.
Анна ж такого не визнавала. Вона мовчки вимагала переповнення, яке б межувало з надуживанням. Вона рисувала на своїм тілі складні схеми різнокольоровим чорнилом, за якими Памві слід було проходити по шкірі; витягувалася на фортепіано, сприймаючи внутрішніми органами вібрацію, особливо низьких октав; сповільнено нападала на Памву з палицею, якою він вправляв, і той мусив так само сповільнено оборонятися, придумувати якусь чудернацьку пластику навколо палиці; іноді висіли, тримаючись за перекладину, і давали собі раду без рук і без опори; брала до ліжка кошенят, обтиралася валеріановими краплями і цілком не соромилася того, що їх всіх разом досить багато; одного разу принесла величезний оберемок дуже пахучих квітів, порозставляла їх всюди, напхала до подушки — то було справді надзвичайно добре, але вони лиш випадково не померли. Памва згадав про ненаписану п’єсу. Подумав, що якби вміститися з Анною на фортепіано і ніяк її не стримувати, а самому стримувати звуки, то почув би справжній солористичний концерт (він, однак, не зміг би спровокувати Анну на таке, знаючи, що буде навмисно слухати).
Нарешті машина приїхала. Пройшло вже десять хвилин, Памва не дозволив навіть остаточно зупинитися — відкрив двері і заскочив, коли машина ще не стала. Всі дуже втомилися, але Памва проказав адресу з такими інтонаціями, що не допускали жодних вагань.
Памва ніколи не думав, що у нічному помешканні може бути стільки різних звуків, подібних на дитячий плач.
Памва подивився з вікна кухні на частину цвинтаря і фрагмент ботанічного саду (він захотів опинитися тут першого листопада, коли по всьому цвинтарі будуть світитися свічки), починало розвиднюватися, величезні оранжереї виглядали як звірі-чудиська, що сплять стоячи на галявині.