Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
Памва не вмикав світла. Він накрив яблука ще й тим ліжником, під яким щойно спав, поскидав з себе все лахміття, зібрав великий мішок горіхів і яблук. Допив воду з відра. Вбрав тісну в’язану шапку, притиснувши одну сигарету за вухом, і вийшов на двір. Проходячи повз горіх, побачив, що дерево стало зовсім голим. Горіхи не бувають неоковирними без листя, вони радше стають подібними на графіку Гніздовського. Викрилася тайна механіка — одна груба галузка штуркала дах, гойдаючись від вітру. Листя впало все разом. Якраз тоді, коли він був у хаті. Памва уявив собі, як завтра, якщо буде сухо, клаптикова площина опалого листя блищатиме на сонці, мов подірявлена бляха, і поступово ставатиме однорідною, суцільною. Лиш кілька поодиноких листків на вершку дерева нагадуватимуть ілюстрацію з дитячих книжечок про осінь. Тепер Памва бачив тільки те, що було на тлі неба — край даху, всі галуження горіха.
Те, що мішок затяжкий, виявилося вже через кількадесять кроків. Тепер ще треба було зайти на цвинтар. Десь саме у ці дні минало тридцять років від дня смерті діда. Памва не був певний, чи сьогодні, чи завтра. Не тому, що не пам’ятав дату, а тому, що не орієнтувався — що за день сьогодні. Цвинтар був між хатою та станцією. В
Було зовсім темно, і пізньоцвіти треба було намацувати. Коли Памва видрапався до колії і присвітив запальничкою, то побачив, що пучок наполовину складений з якихось подовгастих листків, які мали такі ж обриси, як і позгортані на ніч квіти. Під деревами на цвинтарі темнішало ще більше. Треба орієнтуватися на високе розп’яття із примітивно вирізьбленим з дерева хрестом, розмальованим кількома фарбами. У червону рану під виразними ребрами був вкладений справжній спис — наконечник із скрученої бляшанки. Памва, поклавши квіти на замерзлу землю, почав молитися, але нехотячи думав тим часом: завжди, згадуючи діда, він перебуває у певному відривкові власного життя, чомусь цей фрагмент спонукає пригадувати якийсь епізод про діда, щоразу Памва інший, але однаковий — бо думає про нього; ці окремі моменти можна було б зшити між собою, вилучивши зі всього іншого, і отримати самостійну історію, генезу, самовартісний сюжет, напевно, цілком умотивований, скомпонувати осібного Памву. Він вирішив постежити за цим.
Памва почав бігти. Йому здавалося, що треба швидко бігти. Він допасувався переступати зі шпали на шпалу, коли ж ті були десь не там, то мало не падав через тягар або сильно ударявся ногою. Біжучи, він кричав. Він цілком змокрів. Делікатна шкіра на довгих шрамах пекла від поту. Вже перед самим вокзалом все втратило реальність, бо в очі світило кілька типів різних прожекторів, ламп і сигнальних світел. Сигарета за вухом перемокла і розлізлася.
Від самих дверей на станції сильно пахло вином (якби він мусив якось означити своє життя за останній місяць, то було б червоне щоденне вино). У залі сиділо багато чоловіків і жінок на складених бочівках. Перед ними стояла бутля молодого вина. У кожного в руках була якась посудина з різною кількістю плину. Видно, що вони п’яні власне на вині вже кілька днів. Говорили чужинецькою мовою. Це були селяни, котрі везли з-за гір вино до міста, звідки Памва. Вечірній поїзд давно від’їхав, але і до підранкового було ще кілька годин. Памва порухався так, щоб відчути, чи не вилетів часом ніж із-за пояса на крижах. Ще з дитинства він мав дивовижну потребу не бути без ножа. Сів на свій мішок і закурив. Майже відразу декілька мужчин повернулися до нього і показували руками, що хочуть курити. Памва вже розрахував рештки жетану — на чекання поїзда, у поїзді, по дорозі з вокзалу додому. Нові сигарети будуть тільки вдома. Але він без жалю віддав половину всього того, що мав. Заки чоловіки прикурювали, тримаючи сигарети у руках, розмоклих у виноградному сокові, якась жінка принесла Памві слоїк вина. Всі жінки були молоді, гарні, сильні і від пиття виглядали відважними. На губах, на светрах, на пучках пальців і зовнішнім боці долонь були винні плями, більше чи менше стерті. Жінки тішилися, дивлячись, як Памва п’є. Йому якраз тепер стало хоробливо холодно — вистигла мокра від поту сорочка. Вино було таке ж зимне, як і тіло. Холод супроводжував його аж до шлунка, але Памва швидко пив, чекаючи з’яви тепла зовсім іншого, метафізичного походження. Люди весь час говорили, також і до нього, але він нічого не розумів. Вони закликали його до себе. Він пив ще і ще, почав сміятися, переповнений радістю тут і тепер. Згадав, що має горіхи, налущив цілу купку. Вибирати зерна зі шкаралупи було дуже тяжко через перемерзлість пальців, опіки, та вже й від випитого. Памва хотів навчити їх одного способу — взяв половинку почищеного горіха, потримав секунду у роті, тоді торкнувся тим горіхом солі, насипаної на газету на одній з валізок. Наймолодша жінка захотіла зробити так само, але не облизала горіха, сіль не трималася, вона з’їла просто горіх. Не так. Памва взяв ще одну половинку, тримаючи двома пальцями, дав облизати її жінці, вмочив у сіль і вклав їй до рота. Жінка була слухняною і тепер дивувалася з незвичного смаку. Памва дав їй ще ковтнути вина зі свого слоїка, вона сміялася. Не так. Послинивши горіх і вмочивши його в сіль, дала Памві, ковтнула вина, нахилилася до Памви, випустила вино з рота в рот. Так. Памва думав, що чоловіки можуть зреагувати якось інакше, а вони сміялися, зацікавлено дивилися, дивуючись порозумінню, усвідомлюючи появу нової мови.
Памві потрібне було фортепіано. І воно було; серед пакунків, маленьке дитяче фортепіано, конструкція навіть не передбачає струн, видно, хтось придбав подорожній гостинець для якихось дітей. Правою рукою — кілька хроматизмів, лівою — ритм на деці (теж пальцями), одна нога виявляється у калабані вина, черевик гарно траскає. Селяни повставали, обступили Памву, чоловіки трималися за плечі, жінки плескали у долоні. Спочатку досить просто, а далі все більше достосовуючись до його ритмічних варіацій. Памва вже нічого не бачив, може, чоловіки танцювали довкола нього, а може, все переверталося у голові. Його трясло від екстазу. Хтось накинув на плечі стару шерстяну блузу з подертими рукавами. Чужі запахи навалою виперли звичні, відразу ж почали перехилятися і обертатися, зникати, напливати, мінитися, як і світ перед очима. Під кінець
Він отямився вже тоді, коли виїхали і з гір, і з передгір’я. У вагоні було майже порожньо і зимно. Виноградарі спали на лавках, черевики і капчурі перегороджували прохід. Хтось заніс і його мішок. Місяць світив так сильно, що у вагоні було ясно-біло, хоч не світилася жодна лампа, за вікном розрізнялося кожне стебло очерету у канаві, вздовж якого їхав поїзд. Затінені ж місця були інтенсивно темні, майже штучно зачорнені. Наймолодша не спала; вона перейшла до лавки Памви і поставила йому на коліна фортепіано. Памві не хотілося грати, хоч варто було б, і не лише через дівчину — добре би було згадати те, що грав на вокзалі, там були дві вдалі теми до тієї п’єси, що потрібно на понеділок — мотиви закоцюблості у саду і пияцтва з молодим вином. Штани були якісь вогкі — чи обляті вином, чи лежав десь біля калабані, чи то сеча, чи так волого у вагоні. Може, п’єси не треба взагалі. Ні фільмові, ні Францискові, ні Анні, ні йому. Він зараз вернеться назад і там лишиться надовго. Памва почав шукати у кишенях клаптик паперу, на якому понаписував все, що має зробити за ці дні. Він викладав з кишень і складав на фортеп’янко різні предмети: сірники, запальничку без газу, але з кременем, запальничку з газом, але без кременя (прикурюючи, треба тримати їх в обох руках, поєднуючи кремінь одної з газом другої), дерев’яну вервицю, горстку минулорічних кісточок сливок, кілька різних олівців. Дівчина сприйняла це як початок якоїсь нової оповіді, наступну фразу, продовження гри. Частково мала рацію. Памва культивував світ кишень, речей у кишенях. Часом він місяцями не викладав нічого з кишень, аби лиш потім застати несподіваний реєстр. Завжди клав до кишені щось цікаве, щоб можна було при нагоді довго розглядати. Час від часу укладав різноманітні медитативні пасьянси із вмісту кишень. На шкірянім пасочку — кілька срібних перстенів, знятих під час обривання яблук, бурштин, переповнений власним внутрішнім світом, фляшечка елеутерококу. Дівчина взялася нюхати флакончик кольонської води, кілька горіхів, трохи шкаралупи, окремі грубі корали. Нарешті перелік на обривку сигаретної обгортки: жетан позривати яблука горіхи полущити фасолю затулити вікно у пивниці бочка забрати горіхи книжки каварня (підібрати одежу) галерея масаж зустріти Анну для світла — зелені хащі. Такі записочки можна видавати як самодостатні мінімалістські писання, як видають щоденники або записники. Він приречений перебути ці дні у місті, всі пункти пов'язані з обіцянками. Завжди все зводиться до перебути. Треба перебути — це найважливіше пояснення цілому життю. Можна лиш вибирати або хотіти вибрати спосіб перебування. Все ж написати п’єсу до фільму, хоча б для уможливлення самої п’єси. Уможливлення прирікати на перебуття. Коли весь світ, все, що на землі і земля — велике фортепіано з різними закапелками; або життя зі всім, що потрібно — лиш на самому фортепіано; або одісея від одного випадкового піаніно до іншого, для виконання п’єси, отже, треба кілька різних інструментів, бажано у різних приміщеннях. Так майже ніколи не буває. Памва відразу ж спинився на другому варіанті, пам’ятаючи два інші як не використовувані прийоми до чогось іншого.
Олівцем він закреслив ті пункти у реєстрі, котрі вже минули за суботу. Почав складати все назад до кишені, зняв перстені зі шнурочка, повдягав на пальці, а на пасочок насилив найбільший корал, зав’язав вузлом і вбрав дівчині на шию, запустивши корал під светер. Корал висів якраз між грудьми. Дівчина розглядала коробку жетану. Памва вийняв звідти останню сигарету і пішов до тамбура. Через хвилю туди прийшла наймолодша. Стояла перед ним. Памва дуже помалу курив і дивився, що вона надзвичайно гарна. Дим йшов на неї, він взяв її за плечі і поставив на своє місце, до вікна, а сам став так, щоб дим витягало у шпару.
Вона взяла його руку із сигаретою. Памва думав, що хоче затягнутися. Натомість витягла сигарету з-поміж пальців і кинула її десь на підлогу, а порожню руку поклала собі на груди так, щоб відчувався корал. Вона притиснулася до Памви, тримаючи його долоню обома руками. Памві стало так сумно, що аж хотілося плакати. Він відчував, що це востаннє його торкається така молода жінка, та й не знати, чи хтось ще буде потребувати тулитися до нього, а щоб так відразу віднайти — цього не буде взагалі. Його перейняла страшенна ностальгія; він подумав про старість усіх тих жінок, котрих любив ціле життя, котрим тепер ще болючіше і безпросвітніше, ніж йому, крізь котрих усвідомлював власне старіння. У дівчини на диво легко відгорталося волосся.
Він поцілував її в потилицю і шию. Дівчина була тонка, а ще й довгі Памвині пальці, тож коли тримав долоні на її спині, тримаючи пучками за дві вузькі і тверді смуги м’язів вздовж хребта, то здавалося, що великі пальці промацують крізь живіт рельєф власних долонь.
Він знав, що хотів би вернутися з нею в гори, думав, що знає, що міг би. Він радий би навіть бути з нею там так довго, щоб цілком звикнути до того, що з нею, до неї, до її тіла, щоб втратити несподіваність, щоб вона стала звичною, знаною, неперервною, безперервною, водою, деревами, ліжком, сорочкою, виглядом з вікна. Дівчина раптом повернулася до нього задом, але настільки зграбно, що губи Памви ні на міліметр не зсунулися з шиї, а долоні самі опинилися на животі; вона похилилася, впершись руками у скло, на животі здригалися різні м’язи, Памва розумів, що це все лиш пальці, шия, крижі, притиск, вино.
Все найсправжніше — надзвичайно жорстоке.
Він сильно обхопив дівчину під самими грудьми, притягнув до себе і повільно повернув її — так як було перед тим. За нею на заледенілому шклі залишилися два вигріті відбитки долонь. Памва пропхав руку аж під скуйовджене волосся, до самої шкіри, стиснув його у кулак і прихилив одну щоку дівчини до холодного вікна, припершись чолом до другої. Так тримав, заки вона не почала дихати спокійно, тоді обірвав всі доторки, навіть відступивши.
Щоб довше не затримуватися на тому, що сталося, вийняв з найглибшої кишені фотографію і показав їй. На фотографії жінка в білій одежі стояла, поклавши руки на рамена малій дівчинці, на березі невеличкого озера; за ними, трохи збоку, але аж на другому березі, сидів (на пірсі у вигляді дощаної паки) молодший, ніж жінка, мужчина у чорному убранні і дивних нелітніх черевиках, голова майже поголена. Всі спокійно, майже байдужо, але якось інакше зосереджено дивилися перед себе. У жінки були м’які риси і довге волосся.