Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
Дарка раділа, що тепер уже без німчиного дозору знов почнуться таємні стрівання у вільхах (хоч у неділю, коли в будень ніколи!), а може, навіть у Ривки на гойдалці, в порожній жидівській шопі… Але ба! Та сама бричка, що вполуднє одвозила заплакану стару німку до залізниці, привезла увечері скромно усміхнену молоденьку панну Зоню з Красиловки.
Дарка спала й не бачила того в’їзду.
Панна Зоня хутко знайшла дорогу до Юзиного серця, дорогу, що була наглухо замкнена для Fr"aulein Therese. Все сприяло тому. Перш усього Зоня не звалася зненавидженим словом «гувернантка», вона отримала скромний титул «панни гардероб’яної», хоча коло гардероба їй, властиво, мало було роботи, — пані не любила туалетів домашнього виробу. Зоня була
57
Метеликом і перепілонькою (польськ.).
Юзя ожила тої весни. Навіть пропасниця мучила її менше. Може, це було тим, що Юзя не пересиджувала тепер по вогких захованих кутках, як то робила раніше для Дарки, а то таки й весна видалась добра, не мокра, немов не поліська. Май був ясний, сухий напрочуд. Зоня і Юзя цілими ранками то ходили по луках, шукаючи незабудок, то по лісах, зриваючи конвалії, то пустошили рожеві й жасминові кущики в садку, — все те йшло на покраси до «майового набоженства».
В Юзинім покоїку спала тепер і Зоня, «тим часом», поки мала приїхати все ще не знайдена французка-гувернантка. Ох, Юзя так ревно молилась, щоб та гувернантка якнайдовше не знаходилась. На ту «інтенцію» вона прочитувала довгі літанії та антифони (так їй порадила Зоня), стоячи на колінах перед олтариком, що вони обидві врядили в своїй хаті. Ніколи до сеї весни олтарик не був так гарно і рясно вбраний і ніколи Юзя не молилась так щиро. Досі вона молилась більше з обов’язку, її думка при тому мовчала, її серце спало, а тепер мов якась таємнича брама в рай одчинилась перед нею, і крізь квіти перед образом Матері Божої їй марилося щось блакитно-срібне, мов хвилі чогось містичного, небесного, осяяні промінням незбагнутої зірки моря, Матері-Діви Марії. Вона забувала навіть про свою «інтенцію» і промовляла палкі, мов серенада, слова літанії з захватом, мов у нестямі, вони п’янили її.
«Матір святая, молися за нами!.. Діво Пречиста, молися за нами!.. Роже чудовна, молися за нами!.. Зоре порання, молися за нами!..»
Зоня стояла поруч, мов білий ангел, і тихим, ніжним голосом подавала слова літанії: Kyrie eleison! Christe eleison!.. [58] — таємничі слова, неначе з ангельської мови… Часом Юзя не витримувала, кидалась в обійми до Зоні і заливалася слізьми.
— Панно Юзечко, люба, солодка! Чого? — питала Зоня, пригортаючи її.
58
Господи, помилуй! Хритосе, помилуй! (грецьк.)
— Не знаю… мені так добре… так добре…
— То прошу не плакати! Моїй дорогій панні Юзечці недобре плакати, кохана панна Юзечка мусить уважати на себе.
— Чому?
— Тому, що панну Юзечку всі так люблять, всі жалують, і що ж почне бідна Зоня, коли панна Юзечка, моя найдорожча, буде хвора?
Тими ніжними, солодкими словами Зоня могла все з Юзею, що хтіла. Зоня не плакала,
Надходило свято Божого тіла, врочисте свято маєвого зілля й квіток. Служниці чепурили покої, поденниці білили будинок знадвору, між ними й Дарка з матір’ю й з Яриною, а Зоня з Юзею ходили по зільнику і рвали квіти для незчисленних китиць та віночків, що панночки мали пов’язати назавтра до костьола.
— Боже, Боже, панно Юзечко! — бідкалась Зоня, розставивши фартушок, повний зілля і квітів, — у нас тільки одинадцять ґатунків квіток, а треба щонайменше дванадцять, щонайменше! І то конечно, інакше не годиться на Воzе сіаіlо [59] !
59
Боже тіло (польськ.).
— Чому не годиться? — здивувалась Юзя. Вихована на самоті, без дівчат-католичок, вона багато чого з дрібниць панянського маєвого культу довідувалась тільки тепер від Зоні.
— Ну, бо дванадцять було апостолів! — пояснила Зоня.
— А, правда…
— І щонайгірше, панно Юзечко, у нас розхіднику нема! А то дуже добре для корів, як потому будуть їх коли віночками підкурювати, від розхіднику дуже прибуває молоко. Панна Юзечка того не знає? Таж то річ відома!
При слові «розхідник» Юзя стенулась і почервоніла, потім нагнулась низенько до кущика стокроток і прожебоніла:
— То його багато є… розхіднику… десь за протеребом, тільки я не знаю де… Дарка знає, — вирвалось у Юзі, і вона ще гірш почервоніла.
— Яка Дарка?
— Он ота, що там білить, найменша, коло тої, що в червоній спідниці.
— Чому вона має знати, де розхідник?
— Напевне знає, у неї в хаті завжди висить вінок з розхіднику під образами.
— А панна Юзечка відки знає, що в якій хлопській хаті висить? — засміялась Зоня.
— Я… часом ходила… з мамою… вони вбогі…
У Юзі аж плями пішли по лиці, а коло серця знов щось замулило боляче. Зоня не завважала того змішання, думаючи, що Юзя просто задихалась від нахиляння та від спеки.
— То нехай би та Дарка пішла по розхідник або нам показала, де він росте, — промовила Зоня спокійно.
— Прошу сказати пані Качковській, щоб її пустила, — сказала Юзя, і в серці їй щось аж закололо, мов дрібненькими голочками.
— Ліпше би панна Юзечка сама сказала.
— Ні… вона мене не послухає… прошу сказати від себе, тільки від себе… так ліпше буде.
Зоня злегка здвигнула плечима, проте пішла до своєї тітки, пані Качковської, і зараз же дістала дозвіл «взяти» Дарку, щоб показала, де росте розхідник. Зоня сама й до Дарки пішла.
— Ти, слухай-но! Ходи покажеш мені й панні, де є розхідник.
— Я не маю часу! — понуро відповіла Дарка, кинувши скоса на Зоню темно-сірими очима з-під білих од вапна брів.
— Цьоця дозволила.
— Яка то цьоця? — так само понуро спитала Дарка.
— Ну, моя цьоця, пані Качковська!
— Ага, ключниця…
Дарка замахала квачем по стіні, не оглядаючись на Зоню.
— Що ж, підеш ти чи ні? — крикнула Зоня. — Та помалу ти з тим квачем! Ось на мене ляпнуло!
— То йди, Дарко! — сказала Ярина.
— Та відомо, йди, коли кличуть, — додала й мати з тривожним поспіхом, торкнувши Дарку ліктем.