Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
Дарка оглянулась. За нею, трохи віддалік, стояла Юзя і так жалібно-тужно дивилась…
Дарка поклала квача коло відра, втерла обличчя рукавом, обсмикнула підтикану фартушину і подалась до хвіртки, мовивши через плече Зоні:
— То ходіть!
Юзя перейняла їх коло хвіртки і пішла поряд з Даркою, несміло-ніжно поглядаючи на неї, але мовчки.
— Та не біжіте так, — спинила їх Зоня, як вони вже були коло «офіцини», «на тім дворі», коло панських обор, — почекайте, я забула парасольку, на тім пастовні засмалишся, як
— Як ви-те будете по парасольки заходити, то я йду мазати, я не маю часу довго ходити, бо ще мені ключниця впосля виверне півзлітку, скаже — не цілий день робила.
При слові «ключниця» Зоня злісно стиснула губи, а Юзя почервоніла і швиденько заговорила:
— Ні, ні, пані Качковська того не зробить, вона ж дозволила, вона ж…
— Добре вам говорити… Я йду на пастовень, а хто як хоче, про мене!
І Дарка рішуче поступила наперед. Зоня було відстала і надулась, але Юзя щось зашепотіла їй на вухо і так заметушилась, що Зоня змилувалась і пішла за Даркою, закриваючись, як могла, хустинкою і широким рукавом блузки.
На самому сонячному місці пастовня яснів блідим золотом островок дрібного низенького, немов воскового, розхідника, серед моря барвистого маєвого моріжку
— Генде-о! — показала Дарка на той островок, і всі три почали рвати рясні зірчасті квіточки.
Але Зоня хутко відстала, сказавши, що вона не може знести цеї «шаленої спеки», одійшла собі на протереб і лягла там у холодку під кущиком.
Юзя провела її поглядом. Потім тихо, трохи тремтячим голосом обізвалась до Дарки:
— Що ти тепер робиш, Дарко?
— Бачите, розхідник збираю…
— Ні, не тепер… а завше?
— А завше, як завше: ходжу на роботу, вдома все роблю, бидло гоню.
Дарка говорила не дуже-то привітно, але все ж не так понуро та жорстко, як недавно до Зоні, скоріше смутно. Її очі розширились і нерухомо дивились на дрібненьку квіточку з розхіднику, що тремтіла в її руці.
— А Пріськи хто глядить?
— Пріська велика, нащо її глядіти? Та же Гапка менша є.
— А Гапки хто глядить?
— А наша Улянка! Вже ж Улянка безмаль шість літ має тепера — чи ж не догляне?
— А ти… а… а з ким ти тепер бавишся?
Дарка перевела очі з квітки на Юзю.
— Або мені є час бавитися? Хіба я мала?
— А тоді ж бавилася?
— Тоді!.. Та й тоді, як я там бавилася? При гусях та при дітях — то-то вже грання! Ну, та ще тоді можна було якось хоч у свято або втікачем.
— А тепер? Хіба й у свято не можна?
— Ні.
— А що ж ти робиш у свято?
— Що? По ягоди ходжу, по щавель, а що зберу, несу продавати. А то ще й з бидлом мати посилають, бо Іван все більше при конях, на нічліг їздить, а Ярина в свято на музики йде.
— А ти на музики ходиш?
— Мало коли.
— Чому?
— А хто ж буде бидло гонити?
— Чому ж Ярина не чергується з тобою в свято? — наставала Юзя, по-давньому проникаючись
— Мати кажуть, що Ярина вже дівка, то їй впадає йти на музики, а я ще мала.
— Та ж тільки що казала, що не мала?
— То як до чого! — Дарка всміхнулась уперше за всю розмову, і то смутно. Але Юзю та усмішка все ж підбадьорила.
— Слухай, Дарко, чи ти ж собі справила таку спідницю, як то була в мене, пам’ятаєш?
— Ей, де там! Мати з димки пошили — та й вже.
— А ти, Дарко, знаєш що? Ти от увечері прийди, так коли-небудь, ну, може, й сьогодні, то я тобі ту спідницю дам, мамця позволить. Спідниця ще добра, але я з неї виросла… А, правда!.. тож і ти виросла…
Юзя якось засоромилась. Але в Дарки щоки спалахнули й очі заграли і вже не здавались темними.
— То нічого, панно! Я надточу коло коміра, в нас так роблять, з-під каптана не видко! То коли, кажете, прийти?
— Увечері, як доїтимуть корів. Я тоді буду вчитися в своїй хаті… сама… ти прийди під вікно.
— Може, нехай би ліпше мати пішли?
— Ні, ні, Дарко, ти прийди, ти сама, сама! Прийдеш? — Юзя нишком сіпнула Дарку за рукав і заглянула їй в вічі.
Дарка всміхнулась, не так, як перший раз, а немов розцвіла, аж Юзі пригадались найвеселіші хвилини з їх колишніх таємних забав: жидівська гойдалка… совгання по сіні…
— Добре, прийду! — і Дарка весело, зважливо кивнула головою двічі.
— Ой, чи хутко ви там? Тут комарі заїдають, — протягла немов заспаним голосом Зоня, ліниво встала з-під куща і, звільна переступаючи, подалась до них.
— Та вже, вже досить! — спішно гукнула їй Юзя і побігла назустріч. Дарка пішла повільніше.
Дорогою додому всі три йшли поруч. Юзя посередині, Дарка несла в фартушку розхідник. Сонце припікало, дівчата розімліли, якось не говорилося. Як прийшли до будинку, Юзя казала нести розхідник до її покою, де було складено й все інше зілля на Юзиному столику поверх книжок та зшитків.
Юзя сіла писати на довгастих папірцях слова: «А slowo stalo sie cialem i witalo miedzy nami» [60] .
Зоня сіла там же при столі, закладала ті папірці вузенькими смужечками, зв’язувала в каблучки й брала їх за основу для маленьких віночків, вплітаючи в кожний віночок по кілька стебел з кожного розбору зілля і квіток. Віночки виходили в неї дуже зграбненькі та малесенькі, мов для королеви ельфів. Дарка, поклавши розхідник на стіл, не пішла з кімнати, а стала за стільцем у Юзі й задивилась на роботу панночок, на Юзину з цікавістю, на Зонину з похмурою заздрістю.
60
А слово стало тілом і перебувало поміж нами (польськ.).