Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
— А єк ми, Петрику, загинемо, то ти будеш за дідову та й бабину душу давати, будемо менше карбів мати.
Петрик не раз уже бачив у селі похорони, чув голосні, жалібні плачі, а вкупі з ними й бесіду про карби, котрих навіть старші люди лякалися і на яких згадку сумко зітхали, як перед чорною зловіщою тучею або чумою жахалися. У його хлоп’ячій уяві виступали ті карби темними, неясними, страшними ворогами його старині, вуйків, і тіток, і усього великого села.
— Не бійтеси, дідику та й бабко, єк купите мені стрільбу, то я тоті карби вистрілєю
Сталося так, що дід не діждався помочі із свого внука. Як лишень Петрик виходив свої роки до школи, поховали діда, а дьидя забрав сина від баби і передав у чужі руки, у місто до школи.
— Коли-с не гарен робити, то ґаздов не будеш, письма бериси!
От так, як би буря зірвалася і з рясного, зеленого саду відчімхала молоденьку галузочку у ярі та й у млаку межи лози загнала.
Як би на тому місці велика, кервава рана лишилася і переділювала одно життя і одно тіло на дві нерівні часті.
Намагався той біль переболіти, тоту рану загоїти.
Гнувся додолу, як лоза від вітру, мовчав, як маленький гріб, а очима крадьки папоротиного цвіту шукав.
Болю не переболів, рани не загоїв.
Тріпався, як птах у клітці, і ще дужче калічився. Обезсилений падав і дивився на відтяте життя, на молодість яснокрилу та й, як злодій, до свого села перекрадався.
Бачив леваду, могилами укриту, червоною луною забагрену; чув жасні стони карбованих кістяків голих, пізнавав їх і плакав.
Здригався і прокидався зі зболеним, карбованим серцем.
Сам себе не пізнавав у панськім плахтю, і люди його не пізнавали.
Соромився кожного кроку й утікав від людей. А на ферії прилітав Петрик додому.
Баба з радощів у долоні сплескувала, до нені говорила:
— Ти у Бога шіслива, шо таку дитину маєш! Аді йкий пишний, панцке лице має!
А як Петрик у неділю стояв у церкві коло дяківського крилоса, то баба його очима пасла та усім кумам у бабинці за нього шепотом розповідала.
— То на світі поцтива дитина, у великих школах учьиєси, мене у руку цулує. Так письма береси, що паничів учьит і старині грейцір посилає. То велику голову має!
А як куми звели до того бесіду, що він головою не вдався ані у свого дьидю, ані у неню, лиш таки в свою бабу, то вона не могла з радощів говорити і хіба потакувала головою та й обома сивобровими очима мірила Петрикову голову.
Ґазди обступали Петрика і випитувалися його про всячину, а баба зараз десь збоку ставала і помагала внукові відповідати на завдані питання.
— Тото, любєтка, не наша голова до такого розуму ей де!., тото очима траба би їсти.
Бадіки хотіли її приперти, аби так хлопця не перехвалювала, але баба сіпала Петрика за рукав і кликала додому, а бадікам не давалася переговорити.
— Нас хоть би у тімє хто гупав, то нічо не вигупає, ой не вигупає, любєтка!
На танці легіні брали Петрика межи себе, називали стриженим урльопником і просили, аби танцював сольки. Дівчата підсмішкувалися,
— А де твої, Петрику, пави?
— Де топорець карбований?
— Де твоя стрільба, Петрику?
Аж баба не втерпіла, ганьбити їх мусила.
— Ніби він на вас дивитси, ніби ви против него? Ше таку приведе біленьку паню, шо будете єї в руку цулувати. Йкої нужди шкіритеси?
Дівчата ще дужче сміялися, бабині слова на кпи брали. Лиш чорнобрива Калина Несторієва не відзивалася, жалем серце обсотувала, сумом твар запишнювала.
Отік нагадувала собі, як з Петриком вівці пасла, співанки співала, прошивки йому вишивала, на свят-вечір оріхами частувала.
Отік ловила тоті слова, котрими колись Петрикова баба до неї лебеділа, своєю невісткою називала. Наче за мерцем, за Петриком банувала.
По слотливім тижні баба веріткою накривалася, із внуком у ліс гриби збирати вибиралася.
Бродили травами обоє, по коліна зарошені. Глипали через окіп у камеру і бачили гриби, як густу розсаду. Переступили і збирали.
Надійшов злісний. Розкричався на бабу, відобрав кошіль і вхопив за верітку. Баба спирала і відпрошувалася, як дитина.
Злісний трутив її так, що вона упала. Петрикові лють бесіду відобрала, стояв, як свічка. Злісний глянув на нього і, кидаючи кошіль та й верітку, усміхнувся: «Встидзь сє, пан, зе старов хлопков гжиби збіраць, пан гімназияста!» [87] .
87
Соромся, пане, з старою мужичкою гриби збирати, пан гімназист! (польськ.)
І пішов далі.
Баба приходила до себе й радувалася верітці та й кошелеві, начеб дістала їх в дарунку від злісного, а рівночасно билася в груди і йойкалася та нарікала сама на себе, що один карб більше заробила.
А Петрик чув, як в його серце новий карб врізувався.
Ще листєчко з дерев не попадало, ще багацька бараболя у купинах не дійшла, ще коноплі у мочулах не вимочились, як Петрикова баба забагла умирати.
Смеркало.
Крилаті, темні тіні на стінах сідали і, мов сільські гробарі над гробом, ждали.
А світло їх у закутки заганяло.
— Буду гинути, Петрику!
Неня свічку у руці придержувала і сплаканими очима потакувала, що баба буде гинути.
— Що вас болить, бабко?
— Усе тіло болит, небоже, бабу.
— А не мож би лікаря привезти?
— Ей де, небоже! Прийшов чєс, та й нема куда. Багачі кличут, та шо з того? Або ми маємо відки?
— Чемна дитина! — шепотіла баба і намагалася піднести руку, аби погладити внука.
Дрібні сльози розплилися по її набресклому, восковому лицю і потавали в ньому, як краплі роси на перегорілому пласті сіна.