Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
То вони собі перечуться, а Іванчик вже видить, як грубий злісний Шпаніло, прив’язаний ногами до вершка берези, гойдається синіський у повітрі та й руками галуззя ловиться, а галуззя ломиться, і він усім тілом теліпається, як повішена ворона…
— Відрубайте, дєдику, курмей, най злісний не мучиться!
— Ей-га, ти задрімав, хлопче, а попи, аді, вже службу правлют!
Іванчик стидався, а дєдя погладили його по голові і показували батіжком попові гори, що ранісько рядом поставали і червоними кремінними вершками молилися над селом, як три заживні попи над хлібом при парастасі.
— Буде, небоже,
На тото сестра Єлена убирала ненину хустку і боронила: «Мой, Ю’, уступиси від дітей, най сили набирают!»
А на тото Сюта Іванчика за вухо хап та й крізь двері: «Ци тобі тото дєдя говорит, ци хто?»
А сестра Сюту за зашінки та й у плач: «Мой, Ю’, а ти нащо дитині відорвав вухо, ти остікси?»
— Най робит або най гине!
— То ти такий дєдя?
— А ти така неня? Меш нужду їсти!
— А ти до чого ґазда?
— Я не ґазда?
І тоді Сюта біг за сестрою навкруг хати, питаючи, чи він не ґазда. А дєдя і неня десь із-за вориння показувалися і казали дітям, що виріють, але їх твар сяла.
Нема в світі понад сестру і брата та й понад неню і дєдю!
— Дєдю, — питається Іванчик, — а ви де діли Сюту і Єлену?
— Вони сеї ночі у діда та й баби ночювали.
— А ви чому мене туди не пустили?
— Бо ти до книжки, а вони до роботи.
Іванчикові стало так банно за братом і за сестрою, що раптом забаг скочити з воза і до них вернутися. Чому його з ними розлучили, чому його беруть геть від роботи, а їх лишають, чому його убрали по-великодньому, а на них руб на рубі? Він буде собі десь у хаті книжку читати та й блавучити, а Сюта буде гній з-під маржини тіскати, а Єлена буде на слоті маржину пасти! Будуть їх дєдя та й неня щодня сварити, а його будуть хвалити!
— Дєдю, вертаймоси ’д хаті, та й беріт ще Сюту і Єлену у школи!
Дєдя посміхнулися та й сперли коня. «Тепер злази, небоже, з воза та бігай ід своїм камратям, бо це вже пістинський ліс над нами».
Лиш дєдя то сказали, а з ліса: «Гоп, гоп!»
А дєдя собі: «Гоп, гоп!»
Та й з’їхалися фіри, як наймлені. Тоті карі коні — то вуйка Костина Будза, а тоті білі — то вуйка Мартинюка, а тоті гніді __ то Кулешіреві, а сиві — то Лазорєкові, а тоті черлені — то Дутчєкові. Та і дєдя вхопили Іванчика за ручку і д’ вуйкам підвели:
— А шо, позагулювали-сте, братя, свої котєта солімкою так, як я своє?
— Аби-с здоров був, брачіку Ю’!
— Аби-сте здорові, побратими пишні!
— То цес зеленоокий не хотів робити на дєдю та й неню?
— А це ваші паничі сардакові, аби
— Най усі здорові будут, ні довбні, ні барди не знают!
— Най ростут великі та дужі!
— Най і мужик покушіє панства!
— Прости нам, Боже!
Хлопці цілували вуйків в руки, а вуйки їх гладили і шустками обдаровували.
— Ану, бігайте у ліс, хлопці, та обнюхайтеся добре, аби-сте в приятельстві жили, як дєді ваші!
Хлопці подалися набік у ліс і обнюхувалися очима.
Перерахували себе та й начислили, що є їх чотири Івани, один Микола і один Михайло.
Івани будуть попами, Микола навчителем, а Михайло лісничим.
Попи будуть храми справляти, навчитель буде людські діти бити, а лісничий буде дівчатам кошелі з ягодами відбирати.
Але тоті чупри, тоті лошачі гриви вже не довго будуть вітром буяти.
Але оці добрі, сонішні дєді вже не довго будуть їх, гей курята, з руки годувати!
Але зелене село вже не буде їх своїм сонцем гріти, своїми водами купати, своїми лісами холодити, травами росити, садами веселити.
Гей, верше наш, верше,
Та зелений верше!
Вже нам так не буде,
Та як було перше!Не злюбив собі тоту тугу злісний Михайло і вийняв з торбини пістоля та й хвалився, що сам його зробив і що воно мудро стріляє.
Ледви попи і учитель обізріли тоту збрую, а злісний вже набив капслю на коминок і стрілив в повітря.
Покотився лісом гомін і доніс хлоп’ячу тугу у дебри і скали.
Хлопці повеселіли.
Попи розспівалися, учитель вирубав собі ліщиновий прут і давав їм такт, а злісний набивав знов пістолє.
Шоби вдати заспівати, шоби до притоки Та шоби нас не колола смеречина в боки, Та ци ліпше свині пасти, ци кози доїти, Та не буде від жентиці в череві боліти.Рада в раду, та й дєді закликали хлопців з ліса на толічку, та й казали їм навперед себе стояти і слухати добре, що вуйко Мартинюк їх питати будуть.
Вуйко Мартинюк мали у тварі гейби п’ять лискучих ножів, бо гострий ніс — то один ніж, а спичасті уха— то два ножики, а довгі вуси — то два ножі напротив себе.
Вуйко Мартинюк мали тепер в чорних очах такий позір, що як глянули, то здавалося, що мають під сардаком прут і зараз будуть бити.
Цей вуйко говорили, гейби ковбки на гонти розколювали: «Мой, хлопці, мой, нас тут старих опришків є шість, а вас є шість молодих опришків. Не шутка, що ви розпізналися і розіграли-сте-ся, але ви нас можете талану збавити, другі наші діти осиротити, з торбами пустити. Чи ви знаєте, що ви нас можете строшити на прах?