Украинка против Украины
Шрифт:
Украинское радио то и дело с умным видом напоминает слушателям: "Хочете зрозуміти, що відбувається в Україні сьогодні — читайте Франка". Послушали. Почитали. Оказалось: устами младенцев глаголет истина. Действительно, творчество Франко — это ключ ко многим современным процессам. Бесоодержимые сменили масть, но имя их остается прежним: "легион".
Отношение Украинки к Франко во многом определялись его отношениями с ее дядей. Зеров рассказывал: "Разом з усім гуртком часопису "Друг" Франко підпадає впливу Драгоманова. Листи Драгоманова до редакції "Друга"… підійшли до заплутаних язикових і національних питань з невиданою в Галичині ерудицією і сміливістю. Драгоманов з’ясував своїм кореспондентам всю незугарність їх літературної мови, відсталість їх художніх смаків, всю безпринциповість галицьких народних вождів і їх політики, їх провінціальну обмеженість в ставленні української справи. Це все були ідеї, які після того кілька раз повторювалися в програмних статтях молодшої генерації. Аж поки не лягли в основу політичної програми радикальної партії. Драгоманов ставляв представників "Молодої Галичини" (по аналогії з виразом: "Молода Німеччина") під впливом "європейського
Франко "ладен був навіть одмовитися од титулу публіциста й політика: "Я зовсім не є ніякий політик, бо політика се циганство і крутарство. Лишаю привілей на політиків проводирям "соєдинених" партій". В тім роздразненні і була написана автобіографічна передмова до польського видання Франкових оповідань… В ній поет признавався до гріха, що його багацько патріотів уважатиме смертельним: "nie kocham Rusinow". Він не побоявся закинути всій галицькій інтелігенції брак "правдивих характерів", силу "дрібничковості, тісного матеріального егоїзму, дволичності й пихи". Він наважився навіть подвоїти свій смертельний гріх новим признанням: "Nawet Rusi naszej nie kocham": ні як географічна цілість, ні як історична традиція, ні як "раса", вона не імпонує; "як любити таку расу, непроворну, недисципліновану і сентиментальну, без гарту і вольової сили… таку родючу на всякого роду ренегатів і перевертнів?"… Ця сповідь поета і публіциста перед польським читачем викликала цілу хуртовину обурення з боку галицької інтелігенції. І цікаво — силі обурення зовсім не відповідала аргументація обурених, слаба і обивательська, що, по суті, зводилася на приказку: "Погана та птиця, що гніздо своє каляє". Відгомони цієї знаменитої війни Франка з українсько-галицьким громадянством ще довго чуються в поезії:
"Не любить Руси він ні раз!" Наплюй! Я, синку, добре знаю Всю ту патріотичну зграю Й ціну її любовних фраз.В поэме "Похорон" ("психологічна автобіографія") герой, "відступаючись від свого народу в рішучу хвилю і тим прирікаючи його на загин, хоче прищепити йому нову силу — ідеал. В промові своїй на бенкеті він заявляє: "Я боявся побіди свого народу".
Я бачив, що ті лицарі завзяті, Що йшли в огонь і бились, мов орли, В душі своїй були і темні, й підлі, Такі ж раби, як і вперед були.
"Розповідаючи Драгоманову про одно з своїх численних непорозумінь з Франком, Павлик говорить, що їм трудно взяти якийсь рівніший тон, бо у нього розбиті надмірною роботою нерви, а над Франком і його сім’єю висить жебрача бідність. До цього рано прилучилася хвороблива неврівноваженість дружини, що інколи давала привід думати про захитану її психіку…" Психика ее мужа была не в лучшем состоянии. Зеров в качестве диагноза называет прогрессивный паралич (бывает при сифилисе головного мозга) с бредом величия: "Занедужав поет у Відні року 1892-го, але, видимо, лікувався не досить уважно, стежив за собою мало і дав хворобі сильно затруїти організм. Першим звістовником можливої paralysis progression М. Мочульський уважає недугу очей, що починає долягати Франкові на початку 1897 р. Перші ознаки паралічу виявилися року 1906-го. Мочульський пригадує дві свої розмови з Франком, що свого часу не міг собі витолкувати, не здогадуючись про дійсний стан здоров’я поета. Перша з тих розмов торкнулася форми Шевченкових поезій, на яку Франко, всупереч попереднім своїм оцінкам, зовсім несподівано і завзято напався. Друга розмова звелася до таких же вихваток проти Драгоманова, ставши відгомоном Франкової промови на студентськім вічі 15 липня 1906 р. Спільний тим двом розмовам був якийсь неспокійний, нетолерантний тон. Мочульський здогадується, що Франка, уже зачепленого мозковою хворобою, зденервували листи Драгоманова до нього, що саме ладилися тоді до друку, і принагідно дає характеристику тих листів, як сердитих і саркастичних, хоч і перейнятих живим співчуттям, гірких, хоч і "заправлених солодощами духу". Вразлива психіка Франкова затаїла не одну "незагоєну рану" від них, і тепер, у 1906 р., коли психічний стан захитався, все вибухло спочатку незрозумілим для оточення роздразненням, а потім нав’язною думкою про Драгоманова,
Меценат Е. Чикаленко вспоминал: "Несподівано приїхав до Києва славнозвісний Іван Франко і оселився у мене. Сумно дивитись, як такий великий і глибокий розум помутився. Про все він говорить як здорова людина, а коли зайде мова про його паралізовані руки, то тут і виявляється його божевілля: він запевняє зовсім серйозно, що то Драгоманов покрутив йому руки і що тепер їх крутить. Він відганяє дух Драгоманова тільки тим, що раз у раз мочить руки в креозоті. Весь будинок засмердів креозотом так, що й витримати тяжко. Прожив у нас Франко днів з десяток і наморочив усіх немало, бо руками він не може нічого робити — його треба роздягати, одягати, вимивати й годувати. Дивно, як він сам зі Львова сюди приїхав. Тут він багато ходив сам по знайомих та на Поділ, де купував собі багато раритетних книжок. Гроші він держить у кишені піджака і, коли треба платити, то він каже продавцеві лізти до себе в кишеню і брати грошей, скільки йому слід, а решту класти назад. Певне, таким чином, у нього багато забирають зайвих грошей, хоч він запевняє, що ніхто не зловживає. Додому не хотів їхати, поки син не приїхав і не забрав його" (16, 512).
4.7. А. Конисский
Помимо небольшого количества очень шумных революционеров, в украинской литературе было множество писателей народнической ориентации. Они группировались вокруг издательства и журнала "Киевская старина" (1882–1906), журнала "Родной край" (1906–1914), газеты "Рада" (1906–1914) и др. Ратовали за легальную просветительскую деятельность, нравственное перевоспитание личности, уделяли большое место изображению бытовых, исторических форм народной жизни, утверждая непосредственные и искренние, эмоциональные отношения между людьми. Реализм этих писателей нередко принимал формы семейного и бытового повествования.
Короче, все они демонстрировали возмутительное отсутствие революционности. Естественно, для Украинки такое творчество — нож острый. Вот в журнале "Правда" вышел роман Александра Конисского (1836–1900) "Борьба". Двадцатилетняя племянница пишет дяде: "Ще ви про "Боротьбу" питаєте. Про неї так як і нічого не говорять, бо "Правди" ніхто не бачить, не знаю, для кого її видавці ховають. Єдина людина, що її отримує (з тих, що я знаю), казала мені, що в сьому романі змальовані (краще сказати "змазані") всі молоді і старі українці. Автора Ви угадали, та й видно коня по поході. А що до мене, то мені навіть бридко говорити про такий роман — цур йому!" Романа она не читала, но это и не обязательно. Все равно — "цур йому!"
"Псевдонім", "Циклоп", "Поліфем" — жартівливі прізвища, які надавали О. Я. Кониському Драгоманів і Леся в своєму листуванні" (11, 83). Почему Циклоп? "Вперше названо його Циклопом у "Києвлянині" ("одноокий Циклоп у своего монумента"). Кониський мав одне око сліпе і мешкав тоді на Бульварі коло пам’ятника… "(11, 49). Через два года она пишет брату: "Взагалі циклопічні справи процвітають, помиїв розливають по Києву немало. Не бажала б я Циклопові звертатись до мене тепер… бо я не ручу за себе і можу зробити який-небудь скандал, не знаю навіть який іменно. Не хочу тобі розписувати про всяку циклопічну капость, а її зібралось чимало…" Чуть позже — дяде: "Я б не хотіла стріватися з сим псевдонімом, бо я ще не знаю, чим можуть скінчитись наші розмови, добре, коли не яким скандалом. А нехай йому цур врешті!.. Від циклопічної будови падає все-таки досить велика і темна тінь, і вона накриває частину нашої "Плеяди", проти сеї тіні треба боротись тим з нас, що непокриті нею…"
Неприемлема религиозность журнала "Правда": "Циклопові барани не вважають ні на ультрамонтанство "Правди", ні на що, бо у них критичного тямку дуже мало… А що Циклоп міг писати про аграрні інтереси селян і т. п., то се нічого не значить, бо він ніколи не знає сьогодні, що говоритиме завтра. Незважаючи на се, він має певний вплив і тут, і за кордоном (за кордоном, може, більш матеріальний), правда, що коло нього все більш люди дуже молоді або малоосвічені, "немовлята", "темні сили" і "12 спящих дев", але інші поміж них вірять йому, як богові і жертвують сили і час на його праве діло…"
Из большого творческого наследия Конисского-прозаика Франко на первое место ставил рассказы "з українського народного життя", считал их "артистично найціннішими", такими, которые "все-таки вищі від більшої часті того, що продукувалося у нас на Галичині" (20, 20). Но для обвинительного заключения против Александра Конисского достаточно уже того, что он был автором "Молитвы за Украину":
Боже, Великий Единый, Нам Украину храни!..Музыку написал Н. Лысенко и получился известный гимн. Украинка сказала бы (а может и сказала) на это: "А цур їм!".