Укус огняного змія

Тисовська Наталя

Постукавши пальцем по найбільшій бульбашці, що небезпечно застигла у склі, готова луснути за першої-ліпшої нагоди, я гримнула пляшку на журнальний столик. Пити гості її не збираються, де ж ми зберігатимемо цю махину у малометражній батьківській квартирі?

— Ви за стіл сідаєте — чи так і далі забавлятиметеся пляшкою, не звертаючи уваги на народженика? — обурювався батько. Засоромлені присутні нарешті повсідалися.

Чи бували ви коли-небудь на традиційному застіллі? Гадаю, не мені вам розповідати, які тости виголошуються тут, як швидко зникають страви з тарелів, про що точаться розмови.

Перші півгодини гості зосереджено наминають харч, час до часу відриваючись на чарчину та квапливо вливаючи її собі в шлунок. За півгодини настрій різко змінюється. Теперечки пора пристати до серйозної розмови. Долі людства — в руках знавців усього на світі.

— Я в лікарні лежала, — палко оповідає татова сестра, — а зі мною в палаті якась кацапка з Криму. А тут мова зайшла про те, що давно час прирівняти воїнів УПА до ветеранів. А вона візьми та й бовкни: «Тих фашистів не визнавати треба, а вирізати до ноги, щоб і духу не було!» Так і ляпнула, курча мать, у мене аж в очах потемніло. Людоньки, що зі мною зробилося! Я вже не пам’ятаю, що їй говорила! Якби могла-м встати з ліжка, придушила б курву! Ой, не можна так казати, Божечку, прости мені пригрішеніє, але я себе не тямила, так її проклинала! То вона до мене потім словом боялась обізватися…

Мама вимкнула духовку: курка вже готова. Ми зібрали тарілки, і я швидко на кухні їх перемила й повитирала. Коли повернулася до вітальні, різкий запах вдарив у ніздрі.

— Що це в нас так перегаром смердить? — не втрималася я. — Ми ж іще, можна сказати, й не починали пити!

Звуки телевізора вплітались у застільні розмови, створювали майже нерозрізненний глухий шум, який змушував присутніх підвищувати голос, майже кричати, відчайдушно жестикулювати, допомагаючи собі, торгати співрозмовника, щоб привернути його увагу.

— …А вона, — розповідала батькова сестра, — одного разу приходила до мене, десь улітку, ще про Наталю питала…

— Хто? — поцікавилась я автоматично, вихопивши уривок розмови.

— Рузі дочка. Ми раз із Лілею у Ковель їздили, то дорогою заїжджали до них… Ще пес у них був, сірий такий, мов вовк, до нього всі боялися підходити, а Лілька з ним бавилася…

— А я тут до чого?

— Та вже не пам’ятаю, розмова зайшла — спершу про цьоцю Вету, твою бабцю, тоді якось на тебе перекинулася.

— І що?

— Я їй телефон твій дала, вона начеб хотіла родинний зв’язок відновити.

— Ніхто мені не дзвонив.

— Ну, — мовила татова сестра, — може, ще подзвонить…

Я знов згубила нитку розмови.

Але назавтра був робочий день, і гості, потомлені експресивною розмовою, похопилися, що час забиратися додому. Ще випили на коня, ще гримнули дружно келихами — і все, вечірка скінчилася, тиша запанувала в хаті, і тільки кицька совалася з кухні до вітальні, плутаючись під ногами, й заводила звичну пісню: «Ня-а-ав! Що ж ви мені нічого не лишили, іроди кляті! Ня-а-ав! А в мене ж рісочки в роті не було з самого… ну, того… цеє… ну, коли ви рибу на столі без нагляду зоставили… Ня-а-ав! Згляньтеся, людоньки добрі!..» Мама вже потихеньку підсовувала киці ласі шматочки, доки батько не бачить.

Через день народження я не встигла розповісти Ліні про чергове моторошне послання, яке отримала від

загадкового бабая, і хоча годинник уже вицокував п’ятнадцять по одинадцятій, не могла перебороти спокуси розділити свої турботи з кимсь, хто радо кинеться мене розраджувати.

Замкнувшись у колишній своїй кімнаті, де й досі ліжко чекало мене будь-коли, тільки-но з’явиться у мене охота погостити у батьків довше одного дня, я присунула до себе телефон. Зняла слухавку й була готова натиснути першу цифру.

Гудок не озивався.

Такий звичний, очікуваний, передбачуваний звук не пролунав.

Так було одного-єдиного разу, коли сусіда — вмисне чи невмисне — перетяв у коридорі телефонний шнур, який вів до нашого помешкання. Ми довго не могли збагнути, чому телефон мовчить, і тільки телефонний майстер, нами викликаний, здогадався перевірити цілісність дроту поза межами квартири. Довгий хвіст обрізаного шнура сиротливо звисав зі стелі.

Взувши черевики, я підійшла до дверей і вже намірилася визирнути на коридор, щоб упіймати зловмисника на гарячому, коли страшний здогад заморозив мене. А якщо це не просто так, а якщо саме бабай продовжує бавитися зі мною — і тепер я несамохіть наражаю на небезпеку близьких?..

За вікном завив собака, й одразу потому вереснув переляканий дівчачий голос. Я підлетіла до вікна. У чорній ямі пустельної вулиці мені ввижалися страховиська. Виповзали з закамарків, насувалися на мене з усіх боків, променіли кровожерними очима. Знову прокинулося кляте відчуття, буцімто хтось підглядає за мною крізь шибку. Гримнув феєрверк — і я заледве не беркицьнулася на підлогу: ослаблі ноги не тримали мене.

Вискнули шини, вихопилися з пітьми два жмути світла — й машина, хвацько вирулюючи з-за рогу, на шаленій швидкості помчала уздовж безлюдної дороги, чи то здоганяючи жертву, чи то, навпаки, втікаючи від карника. Серце моє калатало об ребра, немов йому забракло в тілі місця й воно проривалося на волю.

Підозрілий стук долинув згори, з квартири над нашою. Обережний такий стук, який миттєво відбирає сон. Так тихо, неквапно перестукуються між собою потойбічні потворні чудовиська, потім спускаються по вентиляційній шахті, вповзають у помешкання крізь візерунчасту решітку, совгають по стіні, а тоді холодні чіпкі щупальця торкаються шиї…

Так яскраво уявила я собі невідому почвару, що ледве не зарепетувала на всю хату, коли щось діткнулося литки. Непритомніючи, я краєм ока помітила пістряву тінь, яка ковзнула до трилітрової банки з водою й почала хлебтати. Дриґаючи лапами, наче стоїть не на лінолеумі, а на річковій мілині, наша кішка спокійно пила воду, і байдуже їй було до моїх нав’язливих жахів.

Знову я вийшла з кімнати та прислухалася до того, що робиться за вхідними дверима. Не могла себе примусити відімкнути замок і бодай визирнути. А там заповзявся їздити туди-сюди ліфт, скрадливі голоси перемовлялися не відомо про що, хтось згори нісся по сходах, глухо гупаючи через три сходинки, унизу в під’їзді бахнули вхідні двері, і чи то мені почулося, чи то насправді долинув шум, ніби там вовтузилося кількоро розбишак. Я позадкувала від дверей, зайшла до своєї кімнати і з ногами залізла на ліжко. Ніяк не могла зігріти холодні від переляку долоні.