Укус огняного змія

Тисовська Наталя

Цьоця Каролька.

Чи схожа вона на свою сестру, а мою бабцю? З такого ракурсу цього неможливо сказати напевне, а проте мені здалося, що родинне щось, спільне, об’єднавче прозирало в обличчі, і я підсвідомо одразу погодилася, що Кароліна Сокальська — моя кузина, троюрідна сестра, рідна кров. І я хочу знати, за які такі страшні гріхи й провини вона заслужила на свою жахливу, потворну смерть.

— Цей браслет я знайшла в гробівці, де поховала Кароліну Сокальську, — почала я хапливо пояснювати діду, розхвилювавшись, щоб він мене не запідозрив

у тому, що я заволоділа браслетом нечесним шляхом. — Гадаю, вона сама його там і залишила…

Та дідок усе одно не чув мене — чи не вважав за потрібне слухати. Він роздивлявся світлину, ніби щось собі пригадуючи.

— Семен три роки як помер… Мала приїздила… З чоловіком розлучалася…

Може, то батько перед смертю віддав дочці браслет?.. І тоді я зробила зухвалу річ: простягнувши руку до альбому, я обережно вийняла фото з трикутничків, які тримали його, і спитала:

— Ви мені це ненадовго не позичите? Маю показати одній людині. Якщо хочете, можу в майстерні зробити копію, а оригінал за годину вам поверну…

І — о диво! — дідуган уперше розчув мене й закивав, погоджуючись. Це було і дивно, і несподівано, і значно полегшувало моє завдання: світлину будь-що треба передати слідчому, а красти її з убогої хати зовсім не хотілося.

Сховавши фото в торбу, я попрощалася з Іваном Микитовичем і подалася шукати майстерню. Студій у Луцьку не бракувало, дуже швидко знайшлося місце, де мені запропонували фото сканувати і навіть трошки збільшити, тільки хлопчина-дизайнер, який мав це робити, попросив годину часу: мав спершу закінчити пильну роботу. Я легко згодилася.

Записавши про всяк випадок адресу студії, бо в чужому місті запросто могла вже ніколи більше не знайти її, я розплатилась і подалася в мандри. Треба пообідати, тільки ресторанчик знайти недорогий. Спускаючись по невідомій вулиці, міркувала, чи наближаюся до центру, чи, навпаки, віддаляюся від нього. В цій частині міста життя не назвеш бурхливим: перехожі траплялися зрідка, сніг змів людей із вулиць.

Я щільніше натягнула на голову шкіряного кашкета з хутром усередині, але вітер задував за комір, жбурляв снігом в обличчя, морозив вуха. Тоді я натягла на голову ще й каптур пухової куртки. Зразу зробилося затишніше, аж ніби погода повеселішала.

Довга вулиця закінчилася містком. Я перетнула його й опинилася в індустріальному районі, де навряд чи мені лучиться омріяний ресторанчик. Перейшовши через дорогу, завернула в бічну вулицю.

Ця виявилася ще безлюднішою. Я надибала єдині відчинені двері — якоїсь туристичної агенції, ще далі — крамницю, де продавалися лампи й світильники. Проте мені не трапилося жодної людини, та й кав’ярня не попадалася.

І тоді зринуло оте знайоме вже відчуття, наче хтось невідступно суне назирці за мною. Кілька разів я спробувала непомітно озирнутися, але нічого не спостерегла. Позаду начебто нікого не було.

Проте тривога не полишала мене. О, якби хоч один перехожий нагодився мені зараз! Я б заговорила до нього, сказала б, що заблукала, що шукаю вулицю Соснову,

він би почав мені довго пояснювати, що мені треба повернутися, і тоді я з чистою совістю могла би причепитися до нього і дійти… куди-небудь, де будуть люди!..

Спочатку я ледве-ледве пришвидшила крок. Відчуття, буцімто хтось наздоганяє мене, тільки посилилося. Я побігла підтюпцем. Ноги ковзали на присипаній снігом кризі: вчора сонце розтопило сніг, а за ніч морозець ударив, і калюжі перетворилися на ковзанки.

Захекавшись, зупинилася на хвилину і нібито недбалим рухом швидко повернула голову. Мені привиділося, що тінь майнула позаду і заховалася десь між будинками. Чи справді хтось скрадався за мною — чи я намарила все це собі? Ніхто ж не знає, що я поїхала в Луцьк! Нікого не попередила, навіть батьків, ні з ким і словом не обмовилася щодо своїх наглих планів! А якщо хтось стеріг мене в Києві безнастанно? Зазирав з-за плеча, коли я брала в касі квиток? Проводжав на вокзал, щоб і собі сісти на той самий потяг? Чекав, доки снідала на двірці в Луцьку? Їхав зі мною в одному автобусі, а потім зазирав у вікно, коли розмовляла з Іваном Микитовичем?..

Я майже бігла. Вже не могла стримати себе. У вухах гупали чужі зловісні кроки. Бабай — бабай — бабай — бабай… Не було часу звертати увагу на назви вуличок, на повороти — я бігла, як страхополох, у котрого над вухом луснула повітряна кулька. Зринала оманлива мрія, що от-от вибіжу на велику людну вулицю — і там, тиняючись поміж заклопотаних перехожих, щиро сміятимусь із власних страхів…

Голова струснулася, наче налетівши на перешкоду, і з деяким запізненням я збагнула: щось важке діткнулося мого тімені.

Браслет! Їм потрібен браслет! — спалахнуло у свідомості. Мозок тріснув від удару навпіл, і з розколини сипонули сріблясті зірочки. Тіло втратило рівновагу, на мент згубило орієнтацію в просторі. Нога підвернулась, і я гримнулася на праве коліно, загрібаючи сніг руками у шкіряних рукавичках. Сніг зразу набивсь у закоти, і холодний доторк його витверезив мене, привів до тями.

Мені знову поталанило: шкіряний кашкет із хутром усередині, та ще й пуховий каптур пом’якшили удар, а каптур сковзнув, і удар пройшовся по дотичній, тож я навіть не втратила свідомості, тільки дезорієнтувалася на мить. Хтось торкнув мене за руку, але я не бачила людину: кашкет наліз на очі, в голові крутилось, і я, намагаючись розплющити широко повіки, все ніяк не могла сфокусувати на чомусь зір.

Браслет схований був під надійною ґумкою рукава пухової куртки. О, як добре, що в мене сьогодні саме така вдяганка! Я відсмикнула руку, зробила зусилля, проганяючи нудоту, підхопилась і побігла. Не розбираючи дороги мчала туди, де зблискували машини в щільному потоці людної вулиці.

Зупинилася тільки тоді, коли налетіла на незнайомого мужчину. Хотіла вибачитися — і не змогла: голос від радості зірвався. Перехожий посунув мене вбік і пішов собі далі. Вдячно дивилася я йому вслід: він здавався мені зараз героєм-рятівником.