Улюбленець слави
Шрифт:
Можна було навіть безпомилково визначити ту переломну мить, коли в нього сяйнула думка, що йому, законному чоловікові, у власному домі доцільніше «перекласти (як жартома сказав би Честер) рішення про вжиття належних заходів на палату».
— Стривай, Еммі, так ти тільки зламаєш,—сказав він покоївці.
І, підійшовши, допоміг їй розставити ліжко (яке розсувалося в боки, немов обценьки).
Тобто ніхто не міг би дорікнути Джімові, що він, попри всю ревнивість і нерозважливість, дав хоча б найменший привід до фінального «скандалу в Палм Коттеджі».
122
Мій
Селлі та Бутем, змінюючи одне одного, а іноді й разом, несли біля Честера безперервну вахту. Коли через три дні Честерові набридло лежати в ліжку і він, закутавшись у халат, почав пересуватися по вітальні, вони принесли друкарську машинку, щоб він міг диктувати свої мемуари. Кімната стала скидатися на офіс, але це мене тільки тішило,— бо тепер уже не на мені лежала відповідальність за їхнього «шефа».
Вважалося, що він виїде звідси, тільки-но скінчить виписки з моїх листів. Та незабаром стало ясно, що на це піде значно більше часу, ніж гадалося, точніше — стільки, скільки захоче сам Честер. За тиждень ми не скінчили навіть першої паки листів. Я зрозуміла, що від цієї людини мені не врятуватись. При першій же нагоді, коли ми залишилися наодинці (Селлі вийшла в коридор до телефону), він зробив спробу оволодіти мною.
Це сталося так нагло, так несподівано, що я навіть розгубилася. Найбільше мене вразило те, як він це зробив. Я хотіла була сказати, що він повівся зі мною як з дружиною, але це було не те; він повівся так (і саме це мене злякало й приголомшило), як ніколи досі.
Я вже казала, що Честер як чоловік часто був нестримний у своєму жаданні, але в наших взаєминах було щось «духовне». Він ніколи не забував (навіть «караючи» мене — бо ця кара виглядала в його очах на релігійне дійство), що кохання для нього (не кажучи вже про мене) має бути чимось таємничим і священним; навіть коли ми «грішили» (я певна, він так і не позбувся думки, що в солодкому самозабутті є присмак чогось низького, негідного), ніхто з нас ніколи не забував бога.
Але тепер він напав на мене зовсім інакше, як, мабуть, кидається на бідолашну дівчину гвалтівник десь у поїзді чи на пустирі.
Страх ніби обеззброїв мене, і я нічого не могла вдіяти — адже Селлі була поруч, за кілька кроків, та й двері до холу були відчинені. Мені стало духу лише на те, щоб показати йому на двері, а на обличчі в мене було написано: «Обережніше, ради бога!» Та він не звертав уваги на мої благання й облишив мене, тільки коли Селлі скінчила телефонну розмову.
Не тямлячи себе від люті (а ще ж я вся тремтіла від страху), я відразу ж вийшла з кімнати, пробурмотівши до Селлі щось на зразок вибачення. Того ж вечора я написала Честерові, що більше не зможу його відвідувати:
«Мій любий Честере!
Ти мусиш зрозуміти, як негарно й необачно повівся ти сьогодні вранці. Я боюся, що більше не зможу в тебе бувати. Гадаю, тобі краще повернутися до Менору. Що ж до листів, то нам неважко буде домовитися про все поштою чи по телефону. Мій любий Честере, я не хочу здіймати галасу через дрібниці, але повір мені, що цього разу я дбаю про тебе й Селлі не менше, ніж про
Щиро віддана тобі
Ніна»
Я послала записку через Еммі, але ніякої відповіді не одержала. Можливо, він її і не прочитав. Не читав же він записок, якими бомбардувала його тітонька (доклавши стількох зусиль, щоб залишити його у нас, потім вона, на нашу полегкість, знову залягла в ліжко). Можна сказати, що тепер Честер, повністю ізольований від зовнішнього світу, зосередився на самому собі.
Звісно, шкода людини, яка опинилась у такій жахливій самотині (мені й раніше було його шкода). Але ж не слід забувати, що ця самотність була наслідком його фанатичної віри у власне вище призначення й особливу силу (Честер і досі вважав себе за народного проводиря). Хоча я не певна, щоб він тоді бодай на мить подумав про себе з жалістю або взагалі захопився «особистими» переживаннями.
Коли наступного ранку я не прийшла до нього на призначену годину, він так розлютився на цю затримку в роботі, що Селлі, яку він послав по мене, навіть не захотіла слухати моїх пояснень (а я посилалася на домашній клопіт і на Роберта) — для неї, так само як і для Честера, його книжка була над усе. Їй і на думку не спадало, що я можу мати вагомі причини триматися якнайдалі від Честера,— вона знала, що ми з ним не лишалися жодного разу наодинці довше, ніж на лічені хвилини.
Тож я таки мусила піти до нього. Щоправда, я домовилася з Селлі, що наприкінці тижня вона відвезе Честера, і про всяк випадок зробила так, щоб на певний час виїхати з дому самій. Я умовила Джіма (і він охоче це мені пообіцяв) поїхати зі мною, Робертом і нянею на тиждень у Лондон закупити дещо.
Честер, звичайно, повернув мене за допомогою Селлі, а після того став ще заповзятливіший. Не минуло й доби, як він усе повторив, але цього разу вже не соромлячись Бутема, який друкував тут же, в одній з нами кімнаті. Щоправда, Бутем сидів на деякій відстані від нас, за колоною, що ділила вітальню навпіл,—але досить було йому лише відсунути стільця вбік, і він неодмінно побачив би нас.
Тепер у Честера був цілком конкретний план. Він продиктував риторичне речення (де були всілякі високі сентименти), і доки Бутем друкував його на машинці, раптом круком упав на мене й так притис до стільця, що я не змогла звільнитися від його рук та вуст. І весь цей час він дивився на мене з тим особливим виразом, хижим і похітливим,— інших слів не підберу,— який з'являється в очах у чоловіка в хвилину найвищого збудження.
Ви скажете, що я могла випровадити його з дому. Та я смертельно боялася ускладнень, які могли б зашкодити Джімові; ну і Селлі ж заприсяглася, що не мине й тижня, як усе це дике жахіття скінчиться.
Я спробувала чинити опір Честерові (ризикуючи привернути Бутемову увагу), але цим тільки ще дужче розпалила його. Вигукнувши: «Ми тепер не маємо часу на всілякі дурниці!», Честер, перш ніж Бутем встиг обернутися, аби з'ясувати, що шеф мав на увазі,— був уже за п'ять кроків від мене і диктував уголос тепер уже про «істинні духовні засади традицій англійського лібералізму, що увібрав у себе протестантське вчення про свободу душі». І хоча на мене напав сміх (я була надто обурена його лицемірством, щоб сердитися всерйоз), я відчувала, що він щиро роздратований моєю «дурістю»,— як це я сміла протестувати, коли думками він день і ніч сягає величезних задумів і тривог про майбутнє цілого світу, а ця гра зі мною просто дає йому необхідну розрядку.