Улюбленець слави
Шрифт:
Аж тепер я зрозуміла, на що Честер натякав словами про «першу навчительку». То був той давній закид (тільки тепер він говорив про це пряміше, посилаючись на те, що лише ми вдвох знали), який приятелі вже років двадцять утовкмачували йому в голову: це я, мовляв, призвела його до гріхопадіння, «розбестила».
Це було так ницо, що мене аж обсипало жаром. Бо якщо я й навчила його дечого, то тільки заради того, щоб наш із ним шлюб став «справним», щоб він був щасливий як чоловік, і щоб він не вбивав мене своєю несвітською владністю. Люди, які живуть разом, неминуче впливають одне на
А наш шлюб був «справний» упродовж двадцяти п'яти років, і саме завдяки тому, що я його дечого «навчила».
Честер нагадував мені старого моряка, що день у день нарікає на ревматизм, якого набув у важкому морському житті,— дарма що він же сам з доброї волі втік колись з дому й ніколи не прагнув іншого життя, як морське.
І раптом я відчула, що більше не витримаю. Пославшись на те, що мені вже час їхати, я рвучко підвелася й сказала, що мушу поспішати,— Джім давно чекає на мене. Щодо листів, то я дозволяю використовувати їх, як вони хочуть, на власний розсуд. Честер, мовляв, сам чудово знає, що з них можна друкувати.
Честер (він одразу ж збагнув причину такої раптової втечі,—але був трохи здивований, бо начебто не сподівався, що я можу на нього так образитись) зірвався зі стільця як ошпарений (перший його біограф вжив інше порівняння: під час дебатів Честер зривався з місця так, як у пантомімі вискакує з люка чортик!) і знову схопив мене за руку.
— А мої листи до тебе? —скрикнув він. — Боюся, що мені вони будуть потрібні, особливо ранні. Гадаю, найкраще мені було б приїхати у Палм Коттедж, де ми з тобою все спокійно переглянули б.
Увесь цей час він не випускав моєї руки, а, скінчивши говорити, легенько її потиснув (скосивши очі на Бутема), наче благаючи мене: «Порятуй від цих тюремників!»
Проте я відповіла, що ніколи не дозволила б собі так його обтяжувати, та й листів отих вдома нема, вони лежать у банку. Мені ще треба буде попросити банк, щоб він переслав їх у Менор.
Честер слухав мене, закинувши голову,— з тим іронічним виразом, який часто з'являвся йому на обличчі, коли я чинила опір його бажанням,— ширма, за якою ховалася підготовка до наступу. Він одразу ж заперечив: як же це, у мене дуже багато його листів, і щоб їх усіх переглянути, треба чимало часу, а мені, він знає, незручно буде відлучатися з дому надовго.
Але в цю мить нагодилася підмога від Селлі та Бутема. Селлі сказала, що, навпаки, краще буде дочекатися, доки листи перешлють у Менор, і там потрібні витяги з них вона передрукує на машинці й підшиє їх,— а леді Гулд завжди охоче пошле по мене свою машину; Бутем же заявив, що Честерові з його станом здоров'я не можна нікуди їхати (Бутем нагадав мені тих старих фамільних слуг, які переконані, що знають все про своїх панів і через власну самовпевненість починають говорити й поводитися так, ніби вони самі і є пани). Проте лікарі й справді заборонили Честерові виїздити.
І знову він підкорився без найменшого опору,—хоча
— Бачиш, як вони дбають про старого. Гріх було б нарікати, правда?
І виголосив невеличкий спіч про Бутемову вірність («річ у наші дні рідкісна й тому особливо цінна») та Селліну відданість; незважаючи на деяку манірність самої промови (після війни так уже не говорили), вона мене схвилювала, бо то ж була шпичка на мою адресу,— адже це я порушила вірність і не була йому віддана до кінця.
120
Переливи його голосу хвилювали мене як завше,— але водночас і дратували. І від'їжджаючи, я зробила так, щоб уже не приїздити у Менор. Селлі пообіцяла мені надсилати виписки з листів, а я їх переглядатиму.
Цей план сподобався Селлі, і, прощаючись, вона навіть притиснулась до мене — щось на зразок німої угоди тримати Честера подалі від мене, не випускаючи з Менора. І все вийшло якнайкраще. Я наказала відіслати їй листи і вчасно одержала від неї перелік виписок; від Честера не було нічого — ані докорів, ані запросин.
Своєю твердістю я була задоволена ще й тому, що Джім поставився до мого візиту в Менор дуже нерозумно. Дізнавшись з газет, що Честер уже тиждень сидить там, він сказав (і цілком справедливо: тільки потім я зрозуміла, яка то була дурість — уникати «неприємної розмови»), ніби я навмисне вибрала той день, коли його не було вдома, щоб «гайнути» до Честера. Він не вірив, що я поїхала туди, не знаючи про Честера, і що той цікавився лише моїми листами. Він уже чув деякі плітки, тож і зауважив:
— Та цього старого бахура давно вже слід було запроторити до тюрми — він не пропустить жодної спідниці.
Він знову повторив мені свої колишні звинувачення: я, мовляв, лукава, дворушна й таке інше. Якось уранці, вийшовши з ванної, я раптом зіткнулася в коридорі з Джімом (він мав саме фарбувати свого човна, і я не сподівалася зустріти його в домі). Він схопив мене за плечі й запитав:
— Хто це тобі телефонував?
Я відповіла, що не знаю і взагалі не чула ніякого дзвінка. Може, то пробивалася тітонька, вона часто дзвонить бібліотекареві про книжки.
— Гаразд,—сказав він.— Цього разу я тобі ще повірю, але це вже востаннє. І гляди мені, Ніно, якщо ти ведеш зі мною подвійну гру. Стережися! Ти знаєш, чим це скінчиться. Я тебе вб'ю. Їй-бо, вб'ю.
Мені полегшало тільки після того, як надійшов час готуватися до регати, і голова йому була вже забита чим іншим, а не моєю невдалою поїздкою в Менор.
Лише рік тому Джім став президентом Лонгуотерського клубу. Йому страшенно хотілося одержати перший приз, і ще за кілька місяців до змагань він мені скаржився, що в нього нема грошей на нову яхту. Я відразу ж зметикувала: Джім чекатиме, доки я куплю йому нового човна; авжеж, я підбадьорила його, рішуче підтримавши це бажання, бо вважала, що після всіх своїх знегод він заслужив на цю радість, не таку вже й велику. Отож я купила йому човна на виплат, і хоча Джім обізвав мене марнотратницею, я побачила, що це йому дуже приємно.