Улюбленець слави

Кері Джойс

Чорлок Менор виявився просто величезним особняком. Гулди тримали челяді більше, ніж кузен Слептон,— принаймні біля дверей мене зустріли двоє лакеїв та дворецький. Та найбільше здивувала мене метушня в усьому домі. У великій залі юрмилося багато всілякого люду, і Гулд, сидячи в інвалідному кріслі (після другого інсульту йому відібрало ноги), стежив за цією метушнею таким переляканим і придуркуватим поглядом (при цьому обличчя в нього було якогось дивовижно бурого кольору), що мені стало моторошно і навіть захотілося втішити його, та я не зразу придумала, що сказати, а коли до зали увійшла група новоприбулих гостей, мене відтіснили від нього.

У глибині будинку якісь посильні пробігали з одних дверей

в другі, гучно цокотіли друкарські машинки,— все це нагадало мені політичний штаб,—я бачила їх чимало на своєму віку. Я могла б навіть подумати, що потрапила у дім якогось важливого міністра саме в час гострої політичної кризи, якби більшість оцих бундючних візитерів не виявилась місцевими жителями — там було кілька панночок з місцевого відділу молодіжної жіночої організації, клерк нашого довіреного й три дами з радикального жіночого комітету (кожна з яких зміряла мене крижаним поглядом), які, мабуть, чекали на інтерв'ю.

Звісно, я знала, що протягом усього літа на західному узбережжі відбувалися безперервні зібрання, конференції тощо, і неодноразово читала в газетах про нове «об'єднання» радикалів навколо Генрі Бутема, есквайра, кавалера ордена Британської імперії другого ступеня, голови радикальної ради сприяння. Однак я не сподівалася побачити в Менорі такої бурхливої діяльності і ще менше — зустріти там Бутема, який саме ввійшов до зали з вельми владним виглядом.

Я не бачила його майже два роки, та й раніше, щиро кажучи, ніколи не звертала уваги на його зовнішність, хоча й давно його знала. І тепер мене вразило, з якою гідністю цей череватий сивий пан грає свою роль. Дивлячись на нього, можна було подумати, що це мудрий і досвідчений керівник, хоча насправді я чудово знала, який з нього тупак: за все своє життя він тільки й набрався, що самовпевненості, недарма йому ніколи не довіряли нічого зробити самостійно, навіть найменшу справу.

Помітивши мене, Бутем, очевидно, здивувався, але й це не порушило його величної постави (лише його «набундючені» брови підскочили вгору); я, може, й заговорила б до нього, якби на ту мить не нагодилася Дейзі,— протиснувшись між нами, вона поспіхом розцілувала мене.

Дейзі відтоді, коли,за її словами, вона «стала господинею», як завжди, перебувала у стані неугавного піднесення. Підскочивши спершу до мене, а потім до Гулда, щоб поправити йому подушки (він хотів їй щось сказати, та вона не слухала його, говорячи й далі через плече зі мною), вона вмить потягла мене у свій «будвар» (це слово, як і деякі інші, Дейзі навмисне калічила, наче кажучи: «Бач, яка я дотепна? Кумедне це все,— і я, і життя!»), наказавши принести торт і мадеру. Цей давній звичай вона запозичила в моєї другої тітоньки Мері, коли якось приїздила до неї одного чудового ранку у Слептон-хауз. Та відразу ж засміялася й зауважила:

— Бач, як добре бути господинею—тоді й господині перепаде якась чарочка!

І вихилила як стій дві склянки мадери, закусивши здоровенним шматком сливового торту.

Дейзі й сама була здоровенна, з буряковими щоками, як це бува в сорокарічних блондинок. Вона пишалася своїм багатством і можливістю кидати гроші на вітер, але зовсім не мала наміру зажити слави «щедрої»,—в усякому разі, її пожертви на доброчинність та місцеві потреби були менші, ніж у тітоньки Слептон, хоч вона була вдвічі заможніша за тітоньку. Дехто говорив, що Дейзі жорстоко поводиться із своїм чоловіком-інвалідом, але це неправда, хоч і назвати її дуже дбайливою було б занадто. Майже вся її енергія була зосереджена на своїх розвагах.

Але так чи сяк, а Дейзі (як оті заклади, до чиїх вад ми вже позвикали, а реальних чеснот можуть і не завважувати) мала загальну прихильність; чимало людей шукали знайомства з нею і мали за щастя вважатися її друзями. Дейзі стала вельми популярною особою в місті. А тепер вона виказувала

таке бурхливе захоплення від зустрічі зі мною (до того ще маючи нагоду похвалитися своїм новим розкішним будинком), що захопила своїми веселощами й мене, і я сміялась на повен голос, вислуховуючи останні плітки; як раптом на обличчі в неї постав новий вираз, і, дивлячись на мене вкрай невинними очима,—явний знак, що Дейзі замислила якусь хитрість,— вона промовила:

— А чого ти не спитаєш про свого старого, про лорда Німмо?

При цій нагоді й з'ясувалося, що Честер уже два дні живе у Гулдів, і що це він просив Дейзі запросити мене сюди, «бо він так побивається за отими давніми листами,— і, боже мій, ти навіть не повіриш, як вони його стережуть,— бідаха й зустрітися ні з ким не може. Це не по-християнському. А зараз вони запроторили його сюди через якусь ідіотську плітку...»

Дейзі ніколи нічого не казала прямо і, маючи якусь потайну мету, завше ходила манівцями. Цього разу, як я зрозуміла, їй просто треба було звести мене з Честером для приватної розмови (маю підозру, що він підкупив її обіцянкою висунути на керівну посаду в жіночій радикальній лізі,— саме після того Дейзі очолила її місцевий осередок) й умовити мене, щоб я на це погодилась.

Не минуло й чверті години, як я вже знала, що Честер набрався у Лондоні халепи через одне «нетямуще дівчисько», бо відколи «той клятий Фрейд надрукував свої паскудні книжки, варто будь-якому чоловікові лише підступити до такої дурепи, як вона впадає в істерику й гукає поліцію». Але ж треба принаймні зрозуміти, що не так уже йому й легко ведеться по тридцяти шлюбних роках, та він і взагалі непридатний до парубоцького життя, вже хто-хто, а я мушу знати це краще за неї.

Мовляв, за такої скрути я б уже принаймні знала, що робити, та й чим і кому він міг зашкодити у такому віці; і взагалі я не бідна Селлі чи там Бутем, і не зчиняла б скандалу через цю річ, таку природну для кожної заміжньої жінки, та й можна було хоча б пожаліти бідолаху, коли він лорд і не може й пальцем поворухнути, щоб усе це не потрапило в газети.

Мабуть, я нічого б не збагнула з цієї її плутаної балаканини, якби до мене давно вже не дійшли чутки про Честера та якусь жінку, що подала на нього в суд «за спробу згвалтування» у кенсінгтонському парку,— він від неї насилу «відкупився». До цієї історії я поставилася тоді як до звичайного наклепу, що їх охоче вигадують, коли йдеться про видатних осіб; найчастіше це виплід незбагненної злостивості або ж безвідповідальності: коли велику актрису неодмінно показують наркоманкою, а відомого актора—«моральним покручем», навіть якщо він зразковий сім'янин.

Дейзіні натяки й зараз не справили на мене враження; я не хотіла стрічатися з Честером зовсім з інших причин. Але Дейзі, зваживши на вираз мого обличчя, зненацька підхопилася (домагаючись свого, вона, як усі її земляки, завше перла напролом) і мовчки вискочила з кімнати. Натомість сюди майже влетів Честер, який, очевидно, чатував під дверима.

119

Я була така вражена, побачивши, як він змінився, що забула на мить всі свої страхи та Джімові ревнощі й підозри. Честер помітно підупав ще за часів війни, але зараз йому можна було дати всі вісімдесят; маківка його була зовсім лиса, а довгі сиві пасма довкруги робили його схожим на допотопного проповідника. Верхня і без того довга губа, здавалося, стала ще довшою, а ніс стирчав, наче самотній бескид. Його «пророча» енергійна голова виросла понад усяку можливу пропорцію, вивищуючись над висхлим і жалюгідним тілом, схожим на ляльку з тирси із дерев'яними руками й ногами. Вуглуваті руки й шарпливі жести ще й посилювали цю схожість: він і справді скидався на маріонетку, зроблену за його, Честеровою, подобою.