Улюбленець слави

Кері Джойс

Щиро кажучи, спершу я його не зрозуміла. І подумала було, що він дивиться на все з погляду громадської вигоди. Й заперечила:

— Досить з нас того, що Джім житиме поруч, у Палм Коттеджі; особисто я зроблю все, аби з ним не зустрічатись.

— А як ми пояснимо, чом капітанові Леттеру відмовлено від дому? — запитав він.

— Ти про плітки?

Це його зачепило; Честерові, природно, спало на думку (і то було цілком характерно для нього), що комусь є діло до того, як ми приймемо Джіма (ніде правди діти, довкола нас не вгавали пересуди,— гадаю, ми ще й не все знали!); він докірливо подивився на мене (у таких випадках Честер ширше звичайного розтуляв очі й зводив угору брови) і з сумом у

голосі відповів (він і справді ненавидів плітки), що тут слід зважати не на пащекування, а дбати про звичайну людську доброту й родинні обов'язки.

— Про це свого часу слід було подбати самому Джімові,— трохи стривожено мовила я. («Чи не збирається він знову стати в позу? Йому що, хочеться ще однієї лілмутської драми?») — Я, в кожному разі, не бажаю його бачити після того, що він тоді собі дозволив.

Але Честер заперечив (відчувалося, наскільки він захоплений своєю ідеєю, на обличчі в нього навіть з'явивсь отой його «благородний» вираз), що відтоді минуло вже цілих три роки.

— Невже, Ніно, ти весь час таїла в душі злобу проти нього?

— Не про це мова,— відповіла я,— справа тут дуже тонка, між нами виникли дуже напружені взаємини, і винен у тому лише він один.

— Так,— трохи поміркувавши, згодився Честер.— Це було недобре з його боку. Проте, як на мене, саме тому й слід зробити все можливе, щоб забути колишні образи й нарешті порозумітися.

Я спитала, чи ж розуміє він, як важко примусити Джіма усвідомити те, що не відповідає його власним переконанням?

— Я знаю,— відказав Честер,— тобі це нелегко далося. Можливо, я вимагаю від тебе забагато. Та все одно краще забути минуле. Краще передусім для тебе. Нам однаково доведеться з ним зустрічатися, якщо він житиме так близько. А от якби ми запропонували йому зупинитися у нас...

— У нас? — майже панічно скривилася я.

— Сміливе рішення майже завжди буває найкращим. А в такій ситуації, як у нас, і поготів.

— Ну от,— сказала я собі,— знов його давній викрут,— противлення злу довірою. Маємо втримати Джіма від лихих вчинків, зв'язавши його по руках і ногах своєю вірою в те, що він не здатний на лихе.

І тут, ніби вгадавши мої думки, Честер додав (втім, може, він і справді їх прочитав):

— Головне, не забувай,— на долю твого Джіма випало багато втрат і випробувань. Ми перед ним у боргу. Мені буде дуже, дуже неприємно, якщо ми не поставимось до нього зі співчуттям.

Честер сказав це сумним і «розчуленим» тоном, і я вмить збагнула, ні, відчула, що він таки має рацію, і моя дріб'язковість мене прикро вразила. Мені стало соромно за себе. Благородний Честерів жест ще раз показав, що йому властиві не лише поза й фанфаронство, а й справжня гуманність,— адже зумів він побачити, що Джім у скруті, а мені це й близько на думку не спало.

А візьмімо оце його «противлення злу довірою» (трюк, що його часто закидали Честерові, посилаючись на його девіз «вірте людям»)! Що це значить? Чи лише те, що Честер думав так насправді? Людям треба вірити. Можливо, він і користався з цього, коли це здавалось йому найвигіднішим ходом, але вірив він щиро принаймні за тих часів.

Тому я відразу ж сказала:

— Ти маєш рацію, крім того, Джім дуже хворий. Напиши йому листа.

Але Честер заперечив, що написати повинна я.

— Він буде здивований тим, що ти передоручила це мені, так ніби у нас тут різні позиції, ніби я збираюсь провадити якусь політику.

Я погодилась і, почуваючи себе трохи винною перед Джімом, відразу ж послала йому від нас обох щире й тепле запрошення.

І це вмить дивовижним чином подіяло на всіх нас. Існують незначні на перший погляд речі (відкрила я для себе), що мають здатність впливати на нас дуже благодійно, наприклад, шляхетний і водночас трохи ризикований

вчинок («сміливий», коли вдатися до Честерового слова). Почуваєш себе так, ніби ти негадано (скажімо, за сніданком) вихилив келих шампанського чи доволі ризиковано побився об заклад і можеш або чимало виграти, або чимало програти.

Відіславши листа, ми відразу ж відчули в собі заряд нової енергії і почувалися, можна сказати, оновленими. Я навмисне поїхала до Екзетера, а це далеченько, купити фіранки та японські віяла для вітальні й диванні подушки для моєї кімнати; тітоньці Леттер спав на думку новий план — влаштувати Джіма помічником управителя у Слептоні (з Бакфілдського проекту вийшов пшик: Боб заявив, що змушений буде от-от продати маєток,— знайшов, бач, привід, щоб не пустити туди Джіма). А Честер переплюнув самого себе на мітингу у Чорлоку, де назвав лендлордів дітогубцями.

Честер і Гулд почали свої атаки на лендлордів ще кілька місяців тому, бо,— пояснювали вони,— тепер, коли війні надходить кінець, треба знайти новий об'єкт для критики замість генералів та воєнного кабінету. А що Бінг його звільнив, то Честерові тепер уже ніщо не заважало всмак гудити своїх колишніх клієнтів (місцевих сквайрів). І, природно, що дужче він їх лаяв, то дужче вони його обурювали.

І це було небезпідставне обурення, бо на ту пору селяни жили в страшенних злиднях, а у великих родинах діти пухли з голоду. Отож Честерове обурення, дарма що моє критиканське «я» схильне було вважати це спритним політичним ходом (я неодноразово чула на наших асамблеях балачки про необхідність нової «наступальної акції», навіть антивоєнна партія вдавалась до таких хижацьких метафор),— отож Честерове обурення направду було щире; а спритність (наслідок життєвого досвіду) полягала тільки в тому, що він вибрав належний об'єкт для нападу, тобто цього разу не школи (бо ж у нас, крім учителів, по суті, ніхто освітою не цікавиться), і не пияцтво, а злидні, які не подобаються нікому, а найменше — біднякам.

Втім, на Честера й тут люто напали. І хто? — жменька мільйонерів та економістів! — за те, що він сказав: злидні — нещастя, яке можна відвернути; його назвали безвідповідальним демагогом, що будить в людях марні надії,— у людях, яким і без того живеться нестерпно.

Честерові нерідко закидали, ніби він може змусити навіть самого себе повірити у все те, що відповідає його власним бажанням, заговорити самого себе.

Але це вже одна з тих «правд», яких я категорично не сприймаю, бо вони слушні лише потроху, а в цілому камуфлюють істину; насправді ж Честерова фантазія підкидала йому щомиті по кількасот належних «істин», і йому неважко було спинитись на тій, яка «відповідає» його інтересам. Зрозуміло, що зараз (навчений гірким життєвим досвідом), він буде дуже обережний у виборі того, на що, як то кажуть, робити ставку.

І якщо деколи складається враження, що Честер занадто впертий у своїх принципах, причиною цього, на мою думку, було саме буяння Честерової уяви та фантазії. Він жив у такому карколомному шаленстві блискучих ідей, що це навіть самого його нерідко лякало (немов дитину на веселому карнавалі, яка потрапила поміж масок і монстрів), і він одчайдушно хапався за першу-ліпшу соломинку (цебто принцип), хоч би якою вона була.

А боротьба з бідністю завжди була його політичним кредо (так само як і «свобода», «мир» або «загальна рівність»). Одверто кажучи, коли він («накручуючи» себе перед черговою виборчою кампанією) показав мені у Тарбітоні кілька ветхих халуп і розповів про бідах, що там мешкали, я теж украй обурилась, бо й не можна було не обуритись. Отже, кажучи про дітогубців, Честер саме так і думав (хоч це й звучало жахливо стосовно до старенького майора Фрієра чи мого кузена Слептона, людей лагідної вдачі і по-своєму талановитих).