Улюбленець слави

Кері Джойс

— Ну ось і ти нарешті.

Я відповіла:

— Так, це я, я саме йду нагору.

Він зауважив:

— Я бачу, ти порвала сукню.

— О боже!

— Я вже стривожився — ви пробули в саду понад дві години.

Це мене здивувало і навіть злякало. Проте Честер був стриманий і спокійний, і я зрозуміла, що в нього нема наміру влаштовувати мені сцену.

За ці три роки, відтоді, як Честер зажив слави й постійно був тепер на очах у людей, він і справді дуже змінився. Став значно впевненіший у собі й не так легко запалювався,—

принаймні не показував вигляду.

Я подивувалась,— мовляв, невже й справді минуло так багато часу, позіхнула і, сказавши, що насилу тримаюсь на ногах і хочу лягти, мало не бігцем піднялася до себе в спальню.

Та не встигла я навіть підійти до туалетного столика, як почула, що він іде назирці за мною. Схопивши щітку для волосся, я почала розчісуватись, боячись, що він запропонує мені свої послуги. Але Честер не підійшов до мене, а тільки спитав через усю кімнату:

— Ти що, справді дуже закохана в Джіма?

— Даруй мені, Честере, не будемо про це сьогодні.

— Отже, є про що.

— Я втомилась.

— Так, втомилась,— від мене.

— Ні, але я справді ніг під собою не чую. Та й тобі слід виспатись — у тебе завтра такий важливий виступ.

— Виступ? — перепитав він, і лише тут я помітила, який він схвильований.— Виступ? І ти гадаєш, я зможу тепер виступати?

— Авжеж, зможеш, Честере. Мусиш. (Оскільки я мала от-от нанести йому таку страшну рану, мені дуже хотілося, щоб він був якомога «розважливіший»). Це надзвичайно важливо для тебе. Хоч би там що сталося, ти мусиш виголосити свою промову.

— А що може статися? Ти хочеш піти від мене?

Я не відповіла.

— Ти ж знаєш, я дбаю лише про твоє щастя,— додав він, трохи помовчавши.

Від тих його слів мене кинуло в дрож, та я себе не виказала, і вже за мить почула, як за ним грюкнули двері. Більше він не повернувся, чого, правду кажучи, я й не сподівалася (а тому радість моя була безмежна!); я цілу ніч пролежала в ліжку сама, ні на мить не склепивши очей, і на ранок почувалася такою розбитою, ніби ми з ним уже кілька днів билися навкулачки.

І справді, в цьому домі, де його раз по раз охоплював то любовний, то релігійний шал, де так часто звучали його безглузді й бундючні фрази про свободу, обов'язок і честь, кожна кімната була так просякнута Честером, що всі його поразки й перемоги ніби сиділи тут по кутках, вони душили мене зусібіч. Навіть власноручно побілена Честером стеля, двері, що їх він теж сам фарбував, нагадували про його страхітливу енергію та любов до цього дому. І навіть незвична тиша (я не чула нічого, крім белькотання Томмі в дитячій кімнаті та гуркоту кубиків, що розсипались по підлозі) ніби теж промовляла зловісним Честеровим голосом,— немов саме повітря тут було насичене випарами його докірливих роздумів про зраду.

Я почувалася так, ніби мене звідусіль гнітив страх, і сказала собі: «Чого ти зволікаєш? Він неодмінно вигадає якийсь фокус і знову спіймає тебе у пастку. Ідеш ти від нього

чи ні? Хай би що ти вирішила, одному з них неминуче зробиш боляче». У домі, де все нагадувало про Честера, я не могла залишатися й на хвилю. Я гарячково повкидала до валізи деякі свої речі, одягла стару літню муслінову сукню, таку любу Джімові,— я з неї давно виросла, проте вирішила, що й зараз йому сподобаюсь у ній,— вона зграйно підкреслювала мою стать. Я намагалася ні про що не думати, окрім Джіма і того, що буде йому приємно. Мене опосіла одна думка: я повинна, я мушу бути зараз біля нього.

31

Годинник уже показував десять, а найближчий поїзд з Куїнспорта до Бакфілдського вокзалу відходив об одинадцятій десять, але я вирішила не чекати й раніш вийти з дому. Непомітно прослизнувши через садову хвіртку (аби покоївки не побачили мене з валізою в руках), я доїхала автобусом до міста. О пів на одинадцяту я вже була на станції, у залі для чекання. Мені здавалося, що саме там буде безпечніш, бо в місті повно Честерових шпигунів, які стежать за мною (і справді, у Честера було чимало друзів і ворогів),— вони вмить здогадаються про мій намір і сповістять його.

Тому, коли за десять хвилин до зали увійшов Честер і попрямував до мене, це було наче грім серед ясного неба. З хвилину я ошелешено дивилась на нього, але потім подумала: «Ет, пусте, я його не боюся!» Це відразу додало мені рішучості й снаги, і я вже спокійно поцікавилась:

— А як же твій мітинг?

Честер знизав плечима і махнув рукою,— які, мовляв, тепер мітинги,— і сів поруч. Виглядав він як звичайно,— ото й тільки, що дивився на мене лютим оком, ніби той пес, що стежить за чужаком і не знає, вкусити його чи ні.

Я спитала:

— Хто тобі сказав, що я тут? Амелія?

Він знову знизав плечима (потім я довідалась, що він дізнавсь про мої плани і вистежив мене крізь вікно готелю в Лонгуотері), і сказав:

— Каюсь, винен... Я лише хотів переконатись.

— Переконатись? У чому? — перепитала я і, не давши йому відповісти, додала.— Адже ти сам запросив Джіма до нашої господи.

Я відчайдушно шукала яких-небудь аргументів проти нього й хотіла сказати, що я його попереджала,— тож він сам у всьому й винен. Та спіймавши його погляд,— тепер уже не лютий, а безпорадно-сумний,— не змогла вимовити й слова.

— Так, я порадив, щоб ти запросила Джіма до нас у гостину,— сказав він,— що тут поганого?

— Та ні, нічого. Навпаки, це було дуже благородно з твого боку. Ти весь час був взірцем благородства, і, може, саме тому...— Я замовкла, не знаючи, як висловити свою думку точніше.

— Що «саме тому»? — поцікавився Честер.

— Саме тому я не хочу тебе дурити — це було б негідно.

— Отже, ти маєш намір піти від мене до Джіма? Ти цього хочеш?

— Хіба ти не бачиш, що я мушу, повинна це зробити?