Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Шрифт:
— Вона донька землі, вона справжня, як сама пристрасть… — почув крізь пульсуюче запаморочення солодкий і хриплуватий голос Констанци. Він хотів заперечити, пояснити, зупинити; озирнувся у напрямі троноподібного крісла, на якому сиділа господиня палацу. Проте аристократка вже не дивилася на нього. Гріховне і спокусливе видовище сплетених у палких обіймах сестер змусило Григорія заплющити очі і віддатися на волю Венери, яка того вечора ґвалтовно тріумфувала над Мінервою.
Частина II. Стадія Меркурія. Єхидна
Павло Вигилярний знов крокував чорно-білою «шахматною» рівниною. Тепер ця пустеля була холодною, а безжальне сонце ховалося за туманистою поволокою. Він озирався навсібіч, шукаючи ту ротонду, де минулого разу розмовляв з Маскою. Але ротонди ніде не було. Він крокував, крокував, крокував. Нічого, окрім штучної у своїй геометричності безмежності. Тоді він сповнився протесту проти навколишньої безглуздої одноманітності і наважився на маленький бунт. Він присів на холодні плити і мовив до чорно-білої безмежності: «Самі мене знайдете».
Але ніхто його не знайшов. З-за меж сну брутально насунулась чиясь воля, і він прокинувся, відчуваючи, як тормосять його плече.
— Просинайся, братело, — почув голос Вигилярного-старшого. — Є до тебе одна справа.
— А до ранку та справа не зачекає? — він ледве розліпив повіки, під якими ще не згас інший світ.
— Ні, не зачекає.
— Ну, кажи, чого тобі треба?
— Де ті твої канделябри, хочу на них подивитися.
— Он там стоять, — Павло показав на гардероб, куди поставив ідола і срібні підсвічники. — Дивися.
— Ти їх експертам показував?
— Ні, — молодший Вигилярний навпомацки відшукав джемпер; з гір уночі на полонини сповзало холодне повітря. — А навіщо, скажи мені, брате, їх було показувати експертам? За яким дідьком, а? Дві барокові залізяки на три свічки кожна, вісімнадцяте століття. І що, я мав платити експертові додатково ще кількасот євро, щоби почути те, про що я й так знаю?
— Зрозумів. Спи.
— А все ж таки, чого це раптом тобі серед ночі знадобилися ці підсвічники?
— Я тобі вже сказав, подивитися на них хочу, — Олександр Петрович витягнув канделябри з гардероба і, гупнувши дверима, вийшов з кімнати.
— Ну, дивися, дивися, — промурмотів Павло, натягнув джемпер і знов заліз під ковдру. Раптом, уже на межі нового сну, йому почулося, що хтось тихо прошепотів: « Самі тебе знайдемо».
Олександр Петрович зійшов на перший поверх і відчинив майстерню, де колись власноручно виготовляв лаковані шабатурки у гуцульскому стилі. Тепер їх робили племінники і два наймані працівники в орендованому цеховому приміщенні. Домашня майстерня потроху припадала пилюкою.
Вигилярний-старший встановив канделябри на плиті столярного верстата, знайшов серед інструментів збільшувальне скло і почав уважно вивчати поверхню підсвічників. Ще під час вечері досвідченим оком майстра він зауважив, що в одного із канделябрів верхня частина з «чашками» ніби зрушена на чверть оберту відносно прикрашеної горельєфами квадратної підставки. Він здогадався, що канделябр складений з елементів, які можуть обертатись навколо вертикальної осі.
Він майже відразу знайшов те, чого не побачив (та
«І що ж ти тут такого хитрого намутив, чоловіче? — подумки запитав творця канделябрів. — Подивимось, подивимось…»
Спробував сильно натискати на різні елементи декору, та й це не дало жодного результату. Лише після години безуспішних спроб Олександр Петрович помітив, що одна з «чашок» закріплена на своїй «гілці» в інакший спосіб, ніж решта.
«Ось воно що, — зрозумів він. — „Чашку“, скоріше за все, можна повертати як вентиль краника, але лише за умови, що буде нейтралізовано дію ще одного секретного фіксатора. То ж треба його пошукати».
Методичне обстеження продовжилося. Олександр Петрович уважно придивився до масивної основи підставки. І нарешті побачив те, що шукав. Невеличкий, замаскований декором і щільно припасованою відсувною пластиною отвір для крихітного ключика.
Порившись у шухлядах, знайшов спеціальні відмички. Якраз для таких «секретів». За чверть години хитрий замок таки піддався. Олександр Петрович крутнув «чашку» і канделябр розпався на дві частини. Це сталося так несподівано, що «карпатський есквайр» не встиг їх втримати. Верхня частина залишилась у нього в руках, а важка підставка, у повній згоді із «законом бутерброда» впала на босу ногу, і він не втримався від голосного прокляття.
Марія прибігла за кілька секунд.
— Все добре, — заспокоїв перелякану дружину Олександр Петрович. — Я тут експериментую, трохи ногу забив.
— Не з добром Павло приїхав, — похмуро мовила Марія. — Дивись, Сашко, втягне він тебе у якесь лайно.
— Я сам розберуся. Не хлопчик вже, щоби ти мене вчила. Спати йди!
— Розберись, розберись, — буркнула Марія, залишаючи майстерню. — Тіки я сі бою, що потім хтось інший буде у всьому тому розбиратися.
Коли за жінкою закрилися двері, Олександр Петрович підняв підставку з підлоги. Як він і передбачав, у ній виявившись таємна схованка. Витягнув звідти скручений у рурку шмат чи то паперу, чи то пергаменту. Розгорнув. На пергаменті було намальовано людиноподібну істоту з двома головами, схожими на голови барочних купідонів. Малюнок оточували складні знаки, які здалися «карпатському есквайрові» кабалістичними, та дрібні написи латинкою.
Дещо розчарований знахідкою, Олександр Петрович заходився відкривати тайник у другому канделябрі. Механізм його «секрету» був тотожний першому. Але з другим довелося повозитися трохи довше, тому що відмичка зламалася і уламок заблокував доступ до механізму. Але рукатий сувенірник дав собі раду й цього разу. Невдовзі і другий «секрет» розпачливим клацанням оголосив цілковиту капітуляцію.