Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Шрифт:
Перед поїздкою до Венеції Констанца подарувала «природній людині» три зміни пристойного світського одягу, в якому Григорій відчував себе зручно, але незвично. Найбільше зрадів новому взуттю, адже його старі чижми остаточно розвалилися. Вони з Констанцою ходили містом і проводили час переважно у метафізичних бесідах. Від болотяного смороду у Григорія боліла голова, але він намагався зрозуміти і запам'ятати якомога більше. Констанца охоче йшла на зустріч його пізнавальним прагненням. Вона познайомила Григорія зі схемою кабалістичного дерева Сфірот. Він твердо вирішив навзаєм переказати та прокоментувати для неї основні артикули з писань знаменитих афонських і печерських
Розмова про Афон почалася з того, що Констанцу зацікавила іконка, яку Григорій поставив на комод поряд із ліжком. На іконці у нововізантійській манері було зображено інока, який приставив вказівного пальця до губ, судячи з усього, закликаючи до мовчання. Констанцу вразила подібність цього жесту до ритуального масонського знака ступеня «таємного майстра». Вона спитала, кого саме зображено на іконці.
— Святого Максима Сповідника, який вчив про чин мовчання, що його смиренномудрі монахи називають Священною Ісихією, — відповів Сковорода. — Він ішов тою стежиною, яку проклав для мудролюбних християн дивовижний Діонісій Ареопагіт, що вказав нам той шлях до Господа, котрий пролягає не через пізнання його зримих справ, а через пізнання істинної відсутності будь-чого зримого.
— А який сенс священного мовчання?
— Воно наближує до Творця.
— У який саме спосіб?
— Наш передвічний Творець, Констанцо, нічого не пізнає, оскільки не потребує цього. Він володіє всезнанням. Всезнанням таким безмежним і абсолютним, яке ми з вами навіть уявити не спроможні. Немає таких слів, якими можна було б переповісти про його безмежність.
— Ще б пак! — погодилась Констанца, згадавши стару масонську гравюру, на якій Великий Архітектор був представлений у вигляді сфери з променями, що осягали замислений і створений ним Всесвіт, який художник зобразив у вигляді розсипу планет і зірок.
— Пізнавати світ, що оточує нас, — те, чим займаються люди. Сам Бог у жодний спосіб не потребує знання, бо це передбачало б таку неможливу річ, як відсторонене усвідомлення Богом самого себе, тобто притаманну людям двоїстість. Людина може дивитися на себе з боку, бо вона не охоплює всього сущого. Тому може існувати така «сторона», звідки ми дивимося на себе, оцінюємо себе, сваримо себе за недосконалі вчинки. Цього немає, не може бути у Богові, як в абсолютній Цілісності та абсолютній Повноті. Тому стосовно Господа Бога не можна взагалі уявити пізнання.
— Григорію, вибачте, але ви мені пояснюєте ці речі так, немов я щойно на світ народилася. Я «Метафізику» Арістотеля, аби ви знали, прочитала у п'ятнадцять років, а Картезія — у сімнадцять, — на її щоках з'явився чарівний рум'янець. — Я чудово розумію, Григорію, що Бог не може бути ані об'єктом, ані суб'єктом гнозису, себто пізнання. Більше того, я навіть знаю, куди ваші Максим із Діонісієм ведуть. А ведуть вони до того висновку, що в Абсолютному Божестві взагалі немає та й не може бути жодного процесу. Відповідно, немає в Абсолютному Божестві й часу, оскільки категорія часу, а значить, і кожна послідовність є лише умовностями процесу життя. Обмеженнями лише для нашого, для тварного світу. Того світу, який кабалісти називають Малкудом — Царством земним. Найнижчим і найпримітивнішим зі всіх існуючих світів.
— Істинно, істинно так, Констанцо, — він знову і знову дивувався ерудиції і гнучкому розумові цієї дивовижної жінки. — Преподобний святитель Григорій Палама, що йшов до Єдиного стежиною Ареопагіта, писав, що все суще завжди є в Богові, й тому злитися з Богом, самому стати Богом означає отримання безмежного
— І чим вона відрізняється від німотності буденної?
— У священному безмов'ї відбувається пошук повноти Істини. Це не поступовий пошук від окремого до загального, про який згадано в Арістотеля та інших філософів. Їхній спосіб пізнання пов'язаний з часом, з послідовністю. Тому він не веде до Бога, він не наближує до повноти. Священномовчальники пішли іншим шляхом. Вони глибші, taciturnior Pythagoreis [58] . За свідченнями античних авторів, учні філософа і математика Піфагора у перші десять років навчання повинні були перебувати в повній німоті. На їхньому шляху повнота знання осягається миттєво в особливому стані. Лише під наглядом досвідченого старця можна одного дня осягнути через осяяння (саме осягнути, а не відчути, не зрозуміти!), як увійти до стану священного мовчання.
58
Мовчазніші за піфагорейців (лат.).
— Ви входили у нього? Осягали? Мали осяяння?
— Ні, — визнав Григорій, відводячи очі.
— Так про що ми тепер говоримо? — у голосі Констанци він раптом почув металеві нотки.
— Але ж святі люди на Афоні і в наших монастирях досягали Світла через ісихію.
— Ви особисто знали таких людей? — метал став дзвінкішим.
— Я знав людей, які спілкувалися з такими людьми.
— Я вірю лише у те, що сама бачу. А ви, як справжній син Церкви, віруєте у попівські нісенітниці. Я також спілкувалася із тими, хто бачив тих, які знали когось, хто клявся, що на власні очі бачив песиголовців. Але це не означає, що я маю вірити у те, що песиголовці насправді існують. Скоріше не існують, аніж навпаки.
— Це погане порівняння.
— Чому? — в голосі Констанци дзвенів вже не просто метал, а шабельний булат.
— Не можна порівнювати святого відлюдника з песиголовцем.
— Olla! Які суворі обмеження на порівняння, ви лише подивіться! Я не порівнювала. Я просто застосувала наріжне логічне правило, котре називається «лезом Оккама». Це правило гласить: не треба примножувати сутності без потреби. Світ однаково добре обходиться як без фантастичних песиголовців, так і без ваших фантастичних святих, які буцімто на Афонській горі сидять, мовчать і чекають на осяяння. І відкидають при цьому процес наукового пізнання. Що доброго роблять ці святі для людей? Чим допомагають поступові людства до свободи, рівності і братерства? А наука, до речі, полегшує людям життя, звільняє їх від темних забобонів.
— Це не святі погані, це я такий вбогий розумом і не можу вам до ладу пояснити, — здався Григорій.
— Як ви любите самопринижуватися! — вона дивилася на нього майже презирливо.
— Принижене серце є таким, яке не заросло теренами турбот, а готове одержати правду Божу, — повторив він нещодавно сказане Лейлі.
— Яке безглуздя! Якщо ви будете так чинити, Григорію, я розлюблю вас! — рум'янець залив не лише обличчя, але й лебедину шию красуні. Воронова грива її волосся, вільна від заколок і гребнів, здавалося, от-от злетить над плечима двома чорними крилами.