Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Шрифт:
— А якого «такого» рівня? Поясни мені, темному.
— Професор, автор десятків монографій. Знаний у науковому товаристві. Засновник наукової школи. Перекладений європейськими мовами. Вважався одним із найавторитетніших дослідників літературного і філософського спадку Сковороди. А в мене якраз пройшла сенсаційна публікація саме по Сковороді. Про згадку в італійському архіві. Все виглядало логічним.
— І яку ж пропозицію він тобі зробив?
— Він не встиг її зробити.
— Як так?
— Я, коли приїхав до Києва, на кафедрі його не знайшов. Мені там натякнули, що він надто полюбляє алкоголь, і шукати
— Синяком, значить, професор твій був… — гмикнув Олександр Петрович. — Ну, серед науковців таке через одного трапляється.
— А про те, що далі було, я тобі вже все розповів. Ми з ним пили. Довго пили. Він сказав, що пропозицію обговоримо на тверезу голову, зранку. Ну, а зранку його…
— Зрозуміло, — кивнув головою Вигилярний-старший. — Вірніше, ні хрена не зрозуміло. Навіщо він тебе з Одеси викликав, пан професор тобі пояснити не встиг. Припустимо. Потім якась дівка його вбила, але тебе вона навіть пальцем не зачепила. А потім ти якимось чудом зміг злиняти з будинку, повного ментів. Тут щось не так. Печінкою відчуваю: є у тому всьому якась лажа.
— Про ту дівку я також вже думав, — зізнався молодший. — Напевне, вона мене не чіпала, тому що я не заважав їй. Може, вона тоді, коли мене побачила, вже все знайшла, що шукала? А потім вона ж підставила мене під статтю. Якби менти мене там знайшли, мені були б тапки. Закрили б років на дванадцять. Ніякий адвокат не відмазав би.
— Підстава реальна була. Щодо підстави ти маєш рацію, — погодився старший. — Але щодо всього іншого… Я скажу так: насправді у цій історії майже нічого не зрозуміло. Окрім того, що ти опинився, як кажуть в американських бойовичках, не у тому місці і не в той час… Слухай, братело, а ти точно знаєш, що саме професора вбили? Ти ж казав, що лише ноги бачив.
— Я вже й некрологи читав. Його на Байковому поховали. Меморіальну збірку творів готують.
— Некрологи, кажеш… — зітхнув Олександр Петрович. — Добре, сховаю я твій скарб. Надійно сховаю. Ніяка зараза не знайде. Лише ми з тобою знатимемо про схованку. Я, ти і ніхто крім нас… — він зробив значущу паузу, якій позаздрив би не один театральний трагік, і додав майже скоромовкою:
— Але мені, брате, за зберігання і ризик, з усього того має бути сорок відсотків.
Інквізитор Венеційської республіки Антоніо Кондульмеро обережно доторкнувся кінчиками пальців до списаного цифрами тоненького папірця і запитально подивився на секретаря Священного трибуналу.
— Звідки це?
— З Трієста, монсеньйоре. Шифрований лист від нашої довіреної людини.
— І де ж розшифровка?
— Перепрошую, монсеньйоре, але ключа до цього шифру в мене немає.
— Як так сталося? — брови інквізитора підстрибнули від здивування.
— Наша довірена людина в Трієсті листувалася особисто з монсеньйором колишнім інквізитором. А він, у свою чергу, нікому не довіряв шифру і не показував оригіналів листів. Ми вже відрядили до архіву мессера-гранде. Він спробує знайти у паперах покійного монсеньйора шифрувальні таблиці. Але, насмілюся просити вашу милість про те, щоби до того часу цей лист перебував у вашій секретній шкатулці.
— Тіто, що я чую? Відколи ви не довіряєте своїм помічникам?
— Наш конфідент
— Мене інформували про цю побожну і сміливу людину, — перервав секретаря інквізитор. — Проте, наскільки мені відомо, востаннє конфідент присилав до нас листа півтора року тому.
— Ви праві, монсеньйоре. Ми вже вирішили, що він назавжди припинив листування. Проте, як бачимо, помилилися. Можливо, його теперішній лист містить щось важливе і термінове.
— Можливо, — погодився Кондульмеро. — Але, Тіто, ви все ж таки не відповіли на моє питання. Щось змушує вас не довіряти посадовим особам Священного трибуналу? Якщо маєте якісь підозри, то вашим найпершим обов'язком є доповісти про них мені.
— Нічого конкретного, монсеньйоре. Проте обережність ніколи не буває зайвою. Шпигуни франкмасонів навчилися ретельно маскуватись і розкидують свої диявольські тенета повсюди. Там, де не допомагають гроші і брехня, вони застосовують чорну магію. Два тижні тому у Падуї арештували аудитора, який виявився керівником масонської ложі. В нього знайшли прилади для планетної магії і воскові подоби померлих від минулорічної гнійної лихоманки.
— Я чув ці байки, — скорчив гримасу інквізитор. — Насправді все було трохи не так, як ви кажете. Навіть зовсім не так. Сеньйора аудитора обмовили заздрісники. Він нещодавно одружився на молодій, багатій удові, і когось це дуже засмутило. Така-от банальна провінційна історія. А ви кажете «планетна магія», «гнійна лихоманка»!.. Не засмучуйтесь. Це ж я кажу лише для того, щоби нагадати вам, сеньйоре секретар Священного трибуналу, що не варто бути надто довірливим до пліток… Але добре, нехай цей лист поки що погостює у моїй шкатулці. Можете йти.
Венеція Григорію не сподобалась. Місто тхнуло гниллю, наче болото. Якщо у Трієсті морський вітер вчасно розганяв міські міазми, то тут він з цим не давав собі ради. Запах розкладу переслідував Сковороду і на вулицях, і в розкішних апартаментах подружжя Тома. Він відверто нудився і шкодував, що залишив палаццо д'Агло, де в своє задоволення вивчав емблематику і копіював малюнки з альбомів. Він із радістю поміняв би прикрашене балдахіном розкішне ліжко в апартаментах на вулиці Отців Тринітаріїв на сінник у сирому палаццо нареченого Клементини.
Венеційська архітектура його вразила, але важкувата краса Сан-Марко і Палацу Дожів не змогла компенсувати втрати доброго настрою. Констанца сяяла вродою і привітністю, але видовище оргії не виходило з його пам'яті. Чоловік її виявився нуднуватим педантом, абсолютно байдужим до філософії і всього, чим цікавилася його чарівна дружина. Він взагалі приділяв дружині мало уваги і спав у кабінеті, окремо від неї. Сковорода вирішив, що флегматична, схильна до раціонального, вдача банкіра спричинилася до його тілесної холодності. Єдиним, що піднімало його настрій, був час, проведений в оранжереї, де під пильним наглядом садівників росли чудернацькі, привезені з далеких країн, квіти і овочі. З Григорієм Генріх Тома тримав себе невимушено і коректно, але чутлива натура Сковороди вловлювала у поглядах, що банкір тишком-нишком кидав на нього, невисловлені питання і зростаючі підозри.