Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Шрифт:
— Цієї ночі ти вступив на шлях Хранителя, — підтвердила його здогадки Ліда. — Зустрівся зі смертю, дав їй запам'ятати себе і повернувся до життя. Нижнє твоє втопилося в озері, верхнє випірнуло. Ходи до нас, Павлику, тепер ми утрьох можемо втішити Богиню.
— Що це все означає? — він вмостився між жінками, вже здогадуючись, як ті збираються «тішити» божество. «Все ж таки, як парадоксально влаштовано цей світ, — подумав він. — Ще двадцять хвилин тому я тупо загинався у холодній воді, а за мить кохатимусь аж із двома гарними відьмочками».
— Брама служіння Силам землі прочиняється через містерії Богині, — медовим голосом пояснила Ліля, пригортаючись до нього
— Ти тепер охоронятимеш її скарб, їі магицю, — прошепотіла Ліда, погладжуючи йому низ живота. — А ми тобі в тому допомагатимемо. Тобі подобаються такі помічниці, правда ж?
— Правда, правда… А до чого тут Сковорода? І цей дядько у носатій масці? До речі, а куди він подівся? — Павло Петрович твердо вирішив вияснити певні питання, перш ніж Богиня почне радіти, а якась незрозуміла брама прочинятись.
— Невдовзі ти про все дізнаєшся, — запевнила Вигилярного Ліля і спритно застрибнула на нього. — Про все-все. Ти не пошкодуєш.
Дорога без кінця. Він знову йде невідомо куди. Він прокинувся уночі і відчув силу дороги. Хтось кликав його, звав до відновлення мандрівного чину. То був не простий поклик, він був царем, імператором, папою покликів, і Григорій не зміг йому опиратися. В ніч першого снігу він тихо вислизнув з кіновії і рушив припорошеною дорогою на північ, туди, де, за його розрахунками, пролягав торований шлях. Це була жалюгідна втеча. Це було визнання поразки. Предивна наука афонських подвижників залишилася непроникною таємницею. Образливий для Григорія парадокс полягав у тому, що саме розум, наймогутніший з його інструментів осягнення Божого творіння, виявився нездоланною перешкодою на шляху до істинного, від'ємного богопізнання. Розум вперто не бажав засинати (а, насправді, вмирати!) і Григорій розумом розумів свій розум. Тепер він знав, що для того, аби заперечити позитивний світ, треба спочатку загасити у душі полум'я творення, зійти на рівень Ониська і Богданка, віддатися бісові меланхолії, впевнити себе в настанні скорого виповнення часів й тоді вже, перед обличчям вселенської загибелі, відчайдушно й безповоротно пірнути у Божественний Морок ісихастів.
«Це все ж таки не мій шлях», — вкотре мовив він до себе і відразу запитував:
«А де ж мій?»
І не мав на те відповіді.
Навіть натяку на неї.
Він йшов дорогою, сніг миттєво припорошував його сліди.
«Отак і пройду цим світом, не приєднаний до вчень і систем. І сліди мої назавтра після упокоєння… ні не упокоєння, а припинення, смерті засипле сніг забуття. Ані революціонера, ані святого не вийде з мене. Співатиму по церквах, вчитиму спудеїв. Може, у тих ненапнутих чинах знайду стежину до істинного смирення? Може, ще рано мені приступати до заперечувальних вправ афонських молільників. Дочекаюсь, коли волосся посивіє, а пристрасті стишаться. Тоді повернуся до Авксентія або до його достойних учнів. Вони люди святі, милосердні. Не погордують мною, приймуть».
Він пройшов село, на мить зупинився біля хати, де мешкала родина Нирка. Згадка про прикрого недоросля дала поштовх новим розпачливим думкам Григорія. Як, не полишаючи смиренної суті, знайти шлях до простих сердець, до вбогих духом і долею? І чи треба взагалі той шлях шукати?
Він рушив далі оточений розпачем, і світанок не приніс йому полегшення. Сірим і тьмяним
Він йшов, йшов, йшов і вперше за останні тижні не рахував дев'ятки і трійки при вдихах і видихах.
«Це ж мене Авксентій так випробовував, — міркував Григорій. — Заплутав числами й затиканнями ніздрів. У враках, яко у лушпинні, заховав зерно Істини. Посміявся з мене, явивши науку афонських отців у личині безглуздих вправ. Одригнув мене, яко зайвину і блювотину. Якби я відразу зрозумів, помітив цю пастку, то належно пройшов би випробування і сподобився б допущення до правдивих таємниць. А я, немов дурне хлопча, кинувся сопіти через ліву, через праву. Впав у дитяче мудрування. Осоромився. Втратив повагу. Навіть не втратив, бо ж не було у святого отця до мене й найменшої крихти поваги — я не здобув, не пройшов, не переступив і через найпершу сходинку на лествиці поваги… — він набрав повну жменю снігу і приклав мокру грудку до розпеченого злими думками чола. — Жалюгідний школяр, пиворіз, сектярський злидень, фігуральний невдаха, суха мотила — от мої істинні чини перед Сущим…»
Десь далеко-далеко позаду нього зацокали копита, загуркотіли залізні ободи колес. Накритий шкіряним дашком шпаркий брозок [98] наздоганяв Григорія. Він відійшов до узбіччя, там спіткнувся й ледь не впав у припорошену снігом яму.
Коли брозок порівнявся з ним, Григорій обтріпував з барваків снігове порошиння.
— Ehi, guagliol'o! [99] — почув він знайомий голос. — Куди веде ця бісова дорога?
98
Брозок, брожич — візок.
99
Гей, чоловіче! (італ.)
— Дальферо, старий пес, невже ти й досі не второпав, що всі бісові дороги ведуть до пекла? — італійські слова самі вистрибнули з пам'яті Сковороди.
— Olla! Чорти б мене взяли! — закричав акробат, зістрибуючи з козлів. — Це ж наш Гріго! Лейло! Лідо! Це неймовірно! Ми таки знайшли його!
— Легше, Карло, легше… Ти ж зламаєш мені ребра, — Григорій вже зрозумів, що таких випадковостей не буває, що вищі сили послали до нього друзів як знак. Як ясний наказ відійти від берега відчаю.
— Але ж, чоловіче, в тебе жар, — Дальферо приклав долоню до Григорієвого чола. — Кепські справи… — він витягнув з-під волохатого овечого кожуха шкіряну флягу. — Пий!
— Що це? — скривився Сковорода, зробивши ковток. Рідина обпекла йому горло.
— Лікувальна настоянка моєї бабусі, — пояснив акробат, озираючись на брозок. — Де ж ви, ледащі жінки? Невже ви не хочете привітати Гріго?
— Хочемо, хочемо, — циганка визирнула з викладених хутрами надр брозка. — Але Ліда боїться обморозити собі обличчя.
— Маєш тобі! Й це колишня селянка… — похитав головою старий вагант. — Бачиш, Гріго, як швидко ці ледащі жінки звикають до розкошів… Давай, мерщій забирайся до нашого возу. Він, зрозуміло, не такий просторий, як наша стара циркова фіра, але там, під хутрами, жінки. А де жінки, там натуральне тепло. Ми повинні довезти тебе до замку живим.
— До якого замку?
— Я забув його назву. Вона надто варварська для мого охлялого мозку. Знаю лише, що він належить якомусь принцу Чаторському.