Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Шрифт:
— Йтиму накресленим шляхом, святий отче, — запевнив Григорій. Розмова збентежила його, але він намагався показати твердість.
— І не забудь: відзавтра читатимеш братії Євангеліє! — суворо нагадав Авксентій і дав знак, що бесіда їхня вичерпана.
Ліля бігла попереду, а Вигилярний за нею. Його ноги вкрилися дрібними порізами від колючок і камінців, а серце уривчасто бухкало.
«Кончена пригода! — після чергового спотикання вирішив Павло Петрович. — Здається ніготь зірвав, та й дідько з ним…»
Вони бігли то пустельними місцями, то
Найважчим виявився підйом на конусоподібну гору, біля підніжжя якої, немов чорні вівці, купчилися кривуваті дерева. На її вершині Павла Петровича зупинив різкий біль у потилиці. Перед очима спалахнуло і згасло сузір'я дрібних зірочок. Спочатку біль нагадував хвилі, що розтікалися від розпеченого стрижня, устромленого під основу черепа. За кілька секунд болеродний стрижень розсмоктався і біль запульсував у вузликах крижаної павутини, яка оповила потилицю від шиї до тім'я і вушних арок.
«Грьобані відьми! — подумки вилаявся він. — Ледь не проломили мені голови».
— Тут не можна зупинятися, — почув він голос Лілі.
— Не можу більше… Зараз впаду… — Вигилярний закинув голову, охопив її долонями; біль почав вщухати, крижана «павутина» розлізлася на окремі клапті. Краєм ока побачив, що Ліля підійшла і дивиться на нього. У світлі місяця її намащене тіло виблискувало, немов металева статуя.
— Далі буде легше, — запевнила спортсменка. — Перейдемо через долину, — вона кивнула на темний, покопирсаний невідомими копачами діл, — потім ліс, ще одне узгір'я, й там вже буде озеро. Треба рухатись, бігти. Інакше — біда.
— Темні сили? — скривився Вигилярний.
— Тобі краще не знати.
— Я й не хочу… До одного місця все те ваше знання… Зараз… — він покрутив головою, намагаючись скинути з неї залишки «павутини». — Ху-у-у! Наче відпустило.
Жінка кивнула і швидко рушила схилом. Він на мить замилувався її економною грацією, грою мускулів на спині і сідницях. Дикий простір пасував атлетичній фігурі Лілі. Сила її досконало організованої плоті наче розкрилася серед навколишніх схилів-вітрил і пласких пірамід, посріблених місячним сяйвом. Перед очима Вигилярного сталося диво. Століття зникли і з мороку забуття повстали часи незапам'ятні. Юна богиня, як і тисячі років тому, бігла до Несамовитого, розсікаючи міцними колінами трави, а чорна грива її волосся шаленіло металася між плечима. На якусь мить він пошкодував, що не навчився малювати й зможе хіба що у пам'яті закарбувати це видовище.
Він пришвидшив свій біг, прислухаючись до пульсування крові. Серце продовжувало видавати бухи, але потиличний біль, на щастя, не повертався.
Вони вибігли з байраку на чергову верховину, зарослу жерепом, ялівцем і мохом. Звідси починалося високогір'я. Навколишній пейзаж відчутно змінювався. Місяць на небі налився зловісною червінню, а повітря стало прозорішим і холоднішим. Тиша набула дивних властивостей. Жодний цілісний звук не розривав її гнітючого масиву, але в повітрі немов носилися дрібні невловимі уривки звуків — напівввиття, чвертькрики, восьмі й шістнадцяті частинки звіриних ричань, — які людське вухо не вирізняло. Проте ці шматки й тіні звуків сприймалися на якомусь незнаному підсвідомому рівні, напружували Вигилярного і проростали в ньому невмотивованою тривогою.
Озеро він відчув раніше, ніж побачив. Попереду
«Що за маячня!» — здивувався тому присмакові Павло Петрович і побачив темну пляму озера, що лежало на дні майже правильного, немов марсіанський метеоритний кратер, гірського цирку. Над центром озера завис каплевидний згусток туману.
Ліля підбігла до самої води. Раптом поряд з нею виникла химерна фігура людини, одягненої в темну спадисту накидку, що повністю приховувала тіло. На голові людини було закріплено шаманську маску крука — пташину «голову» з блискучими круглими очима і величезним шаблевидним дзьобом. В руці людина-крук тримала довгий жезл з роздвоєною, наче рогатина, верхівкою.
Спочатку Вигилярний ніяк не міг згадати, де саме бачив такий шаманський прикидон, а потім згадав. Подібний до цього одяг в середньовіччі носили ті європейські ескулапи, що лікували чуму.
Ліля тим часом впала на коліна перед людиною-круком.
— Отче Вороне, закликаний подолав шлях.
— Ти вважаєш його готовим до випробування? — Вигилярний чув кожне слово людини-крука, хоча той не підвищував голосу, а відстань між ними була більшою за тридцять кроків. Цей ефект Павло Петрович відніс до тої дивної акустичної ситуації, яка панувала навколо Несамовитого.
— Сили тих місць, через які проходив наш шлях, не зупинили його. На Лисій горі він відчув доторк Жайви, але спромігся продовжити мандрівку. Нехай духи Несамовитого винесуть йому вирок і визначать йому долю.
— Нехай буде так! — Ворон підніс догори свій жезл і, ніби у відповідь, поверхнею озера пробігла вервечка хвиль. Хмарка туману зросла, накривши майже третину озера. — Закликаний, підійди до мене!
Вигилярному менш за все хотілося наближатися до шамана з рогатиною. Він озирнувся, шукаючи щось альтернативне приозерному дійству, і раптом відчув, що ноги самі несуть його до берега Несамовитого.
«От тобі і карпатська магія», — мовив він до себе й опинився просто перед пофарбованим на чорне дерев'яним дзьобом шаманської маски.
— Зайдеш по пояс у воду, — почув він голос з-під маски, — і скажеш: «Прийшов до вас взяти не силою, а за згодою». Більше нічого не кажи, стій до того часу, коли дозволено буде вертатись.
Вигилярного пересмикнуло від одної думки, що доведеться занурюватись у холодну воду. Те, що вода в озері крижана, він ані на мить не сумнівався. Але дивна примушувальна сила продовжувала діяти. М'яка й непряма, ця сила тепер не підштовхувала і не направляла. Вона лише робила бридкими і протиприродними усі можливості, крім однієї. Вигилярний не хотів наближатися до води, але від самої думки про те, що він не увійде в цю небезпечну тривожну воду, його пересмикувало і ковбасило. Докази розуму бралися до уваги, але їх блокувало щось поблажливе і водночас невблаганне. Якась хитра програма вищого за свідомість рівня. Тому Павло Петрович обережно, злегка підсміюючись над собою, підійшов до води й помацав її пальцями. Він не відчув холоду. Власне, він не відчув нічого, крім зміни середовища на щільніше. «Звичайна вода», — підказала вища програма. Вже сміливіше він зробив крок, другий, третій і раптом відчув, що під ногами вже немає дна, що під ним розверзається підводна прірва. Ноги ковзнули гладким камінням, Вигилярний безпорадно розкинув руки, сіпнувся і вода поглинула його. Вища програма залишила цю несподіванку без коментарію.