Відьми і любов

Лерія КОТ

Коли мій ворог -

Кохана людина.

Я не бачила його ріг,

Була як дитина.

Любила й страждала,

Горя й не чекала.

Тепер мов вовк поранений,

В силах не впевнений.

В діях своїх,

В зітханнях твоїх.

Користувався почуттями,

Знав, що кохаю без тями.

Смерті моєї хотів.

Я мов сотні поранених котів.

Досить винити когось,

Ніхто тут не винен.

Знайшла собі ось

Мету

дня -

Віку потрібно вбити,

Плани чорні збити.

Та в пекло не потраплю,

Навіть віддавши

Крові останню краплю,

Чи душу.

Та я мушу!

Це я дала

Гадині життя.

А чи мала?

Ніхто не змушував.

Прокляті почуття!!!

Друг була мені,

По моїй вині.

Апокаліпсис прийде,

Він швидкість набирає,

І до нас іде.

2

Віка - зрадила мене,

Їй ця зрада не мине.

Вбивши подругу - згрішу,

Мені в пекло стежина,

Та я мушу.

Я немов дитина,

Не знаю як вчинити.

А так собі спокійно,

Хоче душа жити.

А якби Бог вчинив?

Простив!

У гріху не винив!

Відпустив!

А за що її карати?

А за що її прощати?

Карати за що є,

За серце розбите моє.

За зраду, за брехню,

За підсунуту свиню.

Годі голову ламати,

Треба зустріч вимагати.

Ритуал я проведу,

Віку з пекла виведу.

Віка вийде. Де-не-де

Поглядом хижим проведе.

Очі в неї вже чортячі,

А вуста такі гарячі.

Погляд хижий як в чорта,

В череві ростить чорта.

Гострі зуби як в потвори,

Та, що вилізла з комори.

Не Віка вже, а Сатана,

Закрашена в лихі тонна.

А голос наче писк щурячий,

Погляд гірше ніж хижачий.

Та я не втечу від страху,

Якого б не зазнала жаху.

Перехрещуся і піду,

Я до суті все ж дійду.

– Що з тобою подруго

Милая моя?

В пеклі не туго?

Як твоя сім'я?

І знову видасться той писк,

Я від зляку п'ю вже віскі.

– Я хотіла в історії буть,

Революції хотіла.

– Забудь!

Нема в тебе ані духу, ані тіла, Не до того ремесла

Твоя душа влетіла.

Почни все з чистого листа,

Хоч знаю, ця дорога не проста.

– Я хотіла, та вже пізно.

Видавсь писк вже люто й грізно.

У вухах аж залящало,

Як це чудо пропищало.

Хоч бери тікай,

Та й край.

Та мирної дійти угоди

Маю,

За будь-якої нагоди.

Знаю

Що у цій потворі

Живе душа людська.

Та

схована в коморі,

На 33 замки.

А дух ненависті стереже,

Душу цю від світла береже.

Та як?

Від писку шаленію.

І ніяк,

Ніщо проти нього не вдію.

Та тут згадаю я минуле:

Першу зустріч,

Віку - дитя в гріхах потонуле.

І зрозумію в чому річ.

Перехрещу потвору,

Й молитву прочитаю.

Та від потвори скільки ору,

Що я вже тікаю.

Добігши до бездонного,

Коридору дзеркального,

На коліна впала,

І молитву прочитала.

Бог до мене не явився,

Щоб в пеклі не перевівся.

Лиш записочку прислав:

"Бога милая ти слав,

Сатану ти зневажай.

Планам не чесним заважай!

Я хоч могучий,

Та не всесильний.

Оскільки люди втрачають

Віру, віру в мене забувають.

І до нечисті прихиляються,

І грошима вихваляються.

Вирішуй як знаєш,

Мені ж довіряєш.

Я прощу помилку твою,

Якщо її втнеш ти.

Я люблю тебе - дитину свою.

Не гай часу, треба йти.

Та пам'ятай,

Шлях легкий - не завжди вірний!

Ти ж потрапила в рай!

Знайди вихід мирний.

Та що вже діять,

Не треба було тоді зерна сіять

Щоб плоди гіркі не збирати.

Треба про розум свій дбати.

Я сказала лиш - "Прости,

Віко дівою зрости."

І геть побігла.

Що лиха Віка знаючи.

Я б могла,

Врятувати все кохаючи.

Якби Віка не монстром була - благословила, Та монстра благословивши - прокляну.

Я напевно все таки згрішила,

І вже визнаю свою вину.

Визнаю, плачу, благаю,

Боже відправ її душу до раю.

Хоча сама знаю,

В пеклі їй горіти.

За чорні думки себе караю,

Хоча в світле вірити маю.

Якщо Віка помре зараз,

Апокаліпсису не буде.

Та я втрачу сенс життя в раз,

І моя світла місія за гуде.

Та я не знаю як вчинити,

Діяти як, що робити.

3

Вечір тихий,

Немов нечисть готує план лихий.

Перед дзеркалом розчісуючи волосся, Бачу на ньому вінок із колосся.

Та знаю, що ніякого вінка

На голові нема.

Чи ілюзія тонка,

З книги заклять Юянема9?

Ні не ілюзія,

Та й не я то.

Нечиста дивізія,

Прийшла навідати мене в Іванове свято.

Та як могла забути,

Що сьогодні Івана Купала.

І як же мені бути,