Відважні

Воинов Александр Исаевич

Держачись рукою за стіну, Миколка навпомацки рушив уздовж неї, і нарешті в дальньому кутку його коліна наштовхнулися на дерев'яні нари.

Миколка помацав їх і обережно присів, уважно прислухаючись, йому здалося, що поблизу хтось уривчасто дихає.

— Тут є хто-небудь? — запитав він.

Ніхто не озвався. Миколка довго сидів і слухав, затаївши подих. Ні, це тільки причулося. Поруч нікого немає. Лише над головою глухо гупають кроки поліцаїв.

Поступово Миколка заспокоївся. Він приліг на тверді нари, і це видалося

йому за велике щастя. Нехай темно, нехай під замком — тільки б ніхто не чіпав: так він знесилів.

Миколка заснув одразу. Йому приснилося: він ганяє голубів у дворі, і вони кружляють в синьому-синьому, сповненому сонця небі. Раптом з даху на стежку плигає батько. Миколка біжить до нього: «Тату!.. Тату!..» Батько стискує його в обіймах…

Хтось безжалісно торсав Миколку:

— Вставай!.. Вставай!..

Миколка розплющив очі і повернувся до гіркої дійсності. Тримаючи в лівій руці гасовий ліхтар, високий поліцай правою цупив його за ноги.

— На допит!..

Надворі вже була глибока ніч, дув холодний вітер, йшов дощ. Вивівши хлопця з підвалу, поліцай наказав йому зупинитися, а сам знову довго вовтузився з замком. Навіщо було зачиняти порожній підвал, він і сам до пуття не знав: таке правило.

Миколка швидко оглянувся: може, рвонути до воріт? Але там манячила постать вартового.

Вікна в будинку завішені, але у вузькі щілини де-не-де пробивається світло. Чути приглушені голоси. «Що вони зі мною робитимуть?» — думає Миколка і, згадавши розлючене обличчя старости, готується до найгіршого.

— Дядечку, куди ви мене ведете? — запитав він поліцая.

— Сам побачиш, — пробурчав поліцай.

Вони піднялися на ґанок і опинилися в темних сінях.

Поліцай штовхнув двері, і яскраве світло засліпило Миколку. Кілька ламп освітлювали невелику кімнату. В кутку за столом сидів той самий чоловік, який схопив Миколку, — кульгавий староста.

Примруживши ліве око, він глумливо дивився на Миколку:

— Іди сюди, щеня! Дай-но я на тебе подивлюся.

Миколка ступив на середину кімнати. Поліцай зупинився в дверях.

— Пане старосто, а мені що накажете робити? — запитав він.

— Іди і пришли чергового. Нехай візьме нагайку і чекає за дверима. Коли треба буде, покличу, — сказав Гордєєв і кивнув Миколці: — Хочеш, щоб я його покликав? Ну? Кажи…

— Н-ні, — пробурмотів Миколка.

— Тоді розказуй, хто тебе на станцію посилав.

— На яку станцію?

Гордєєв схопився:

— Як — на яку станцію! Ти що, прикидатися? Та я тебе зараз!.. Кажи! Ну!..

Миколка заплакав:

— Не ходив я на станцію, дядечку!..

Гордєєв підійшов до нього і схопив за комір:

— Брешеш! Ходив! Тебе солдат пізнав! А хто з кущів гранати кидав? Хто?!

— Не знаю!

— Не знаєш?.. — Староста розмахнувся і вдарив його по потилиці. Миколка відлетів у куток кімнати. — Ось тобі для початку!

Староста обернувся, прочинив двері в сусідню

кімнату і крикнув:

— Харитонов!..

— Я тут, пане старосто! — Хрипкуватий старечий голос, що відгукнувся з-за дверей, видався Миколці знайомим.

— Нагайка з тобою?

— Тут.

— Намочи її в скипидарі. Зараз буде робота!..

— Слухаюсь!..

Гордєєв обернувся до Миколки:

— Чув, гадюченя? Зараз ти у мене заговориш… Все скажеш, голубчику!.. — Він присів біля Миколки навпочіпки і несподівано лагідно усміхнувся: — Ну, ну, добре!.. Вставай, вставай. Налякав я тебе! Це так, навмисне! Всякий тут народ ходить. Вставай, не бійся мене. Нічого я тобі не зроблю. — Він знову прочинив двері: — Харитонов!..

— Я тут, пане старосто!..

— Збігай до моєї хазяйки, скажи — курку велів прислати і огірочків… Хліба не забудь!

— Слухаюсь! — покірно мовив знайомий Миколці голос, і в глибині коридору грюкнули вихідні двері.

— Ну от, — сказав староста, і його широке червоне обличчя розпливлося в посмішці, — тепер нас ніхто не буде підслухувати. Сідай-но сюди, поговоримо!..

Миколка встав і насторожено присів на стілець.

Староста дивився з-під волохатих брів, намагаючись зобразити на обличчі м'якість і співчуття.

— Та-ак, — обізвався він після тривалого мовчання, — багато вас, знедолених, зараз по дорогах ходить… Війна!.. Дорослі б'ються, а дітям погибель… І в мене такий, як ти, синок. Володькою звуть… То куди ти йдеш?..

— У Білгород, — промовив Миколка, схлипнувши.

Удар Гордєєва був сильний, і він боляче вдарився плечем об стіну.

— Ага-а, — протягнув Гордєєв. — А хто там у тебе?

— Тітка…

— А батьки де?

— Батька вбили, матір у Німеччину погнали…

— Не погнали, — поправив його Гордєєв, — а послали на роботу… Тобі це зрозуміло?..

Миколка схлипнув і мотнув головою.

— Тобі скільки років? — запитав Гордєєв.

— Тринадцять.

— Прізвище?

— Степанов Костя…

Гордєєв глянув на довідку, відібрану у Миколки, звіряючись по ній з його відповідями.

— Грати б тобі зараз у козаків-розбійників, Костю, а бачиш, в яку ти історію потрапив! У погану історію. І що з тобою робити, просто не знаю… — Він постукав своїми короткими пальцями по краю стола, помугикав і раптом зло примружився: — А твого товариша ми теж піймали!..

— Якого? — Миколка підвів голову, і йому захололо в грудях.

— Того, котрий з кущів гранати кидав… Того й піймали!

— Не знаю я його, — сказав Миколка.

Гордєєв посміхнувся:

— Не знаєш, то знатимеш! Хочеш, я його сюди покличу? Він уже нам в усьому признався… І все про тебе розповів… Ех ти, конспіратор!.. — Він узяв цигарку, запалив. — Розказуй!.. Нічого тобі не буде… Вранці відпущу. Ну, не крийся…

— Нічого я не знаю, дядечку, — тихо сказав Миколка, уперто дивлячись кудись під стіл.