Відважні
Шрифт:
Єгоров глянув кудись на хмару, за якою вже не було видно сонця.
— Мабуть, восьма. Ну що, навоювався? — запитав він.
— Навоювався, — весело сказав Миколка.
— Досхочу?
— Ні, зранку ще можу!.. А що ми в Стрижевцях робимо?
— Геннадій Андрійович вирішив зупинитись тут. Люди знесиліли.
— А поліцаї де? Староста?
Єгоров посміхнувся:
— Усі твої поліцаї разом з їхнім старостою вже десь у пеклі анкети заповнюють!.. Жоден не втік, окрім твого діда. Виявляється, він Геннадію Андрійовичу приятель!..
— А у нас немає жертв?
—
— Вітька де?
— Де ж йому бути, — неквапливо сказав Єгоров, — мабуть, калорії собі добуває. Схуд бідолаха від переживань…
Миколка зіскочив з воза і відчув, — що міцний, спокійний сон на повітрі вернув йому сили. Руки й ноги зовсім одійшли, тільки трохи поболювало плече.
— Ти куди? — запитав Єгоров.
— Піду пошукаю Вітю.
Миколка вибіг за ворота і по той бік вулиці побачив руїни цегляного будинку, де він провів стільки важких годин.
Біля будинку стояли партизани. Побачивши Миколку, Федя підійшов до нього і поплескав по плечу. Миколка пригнувся і скривився.
— Ти що, поранений? — запитав Федя.
— Ні, це так, забив трохи.
З сусіднього двору вискочив Вітя. Куди зникли його вайлуватість і боязливість? За цю добу хлопець змінився до невпізнання. Він став жвавішим., в його рухах почувалася впевненість. От тільки апетит у нього залишився той же. В руках Вітя держав чималий окраєць хліба.
— Миколко! Геннадій Андрійович тебе кличе! — гукнув він.
Геннадій Андрійович чекав хлопців у хаті, що стояла поблизу. Коли вони увійшли, він сидів за старим, чисто вишуруваним столом і, піднісши якийсь папір до підсліпуватого віконця, складеного із шматочків скла, читав. Був тут і Харитонов. По тому, як він спокійно палив свою цигарку з самосаду, Миколка зрозумів, що дід казав правду: він був свій.
Побачивши Миколку, дід підморгнув йому:
— Ну як, пощастило тобі? Не довелося попаритися в лазні?
— Пощастило, — посміхнувся Миколка.
— Сідай, розказуй, що з тобою сталося, — сказав Геннадій Андрійович.
Миколка докладно розповів про всі події вчорашнього дня.
— Так, ти зробив велику помилку, що не заховався, — треба було разом з Вітею в кущі залізти, — сказав Геннадій Андрійович. — В разі чого, ви б і шофера знищили…
— А хіба я думав, що цей автоматник візьме і впізнає мене! — зітхнув Миколка.
Геннадій Андрійович встав і пройшовся по хаті.
— В житті всяке буває. Зовсім несподіване. Але тепер, як то кажуть, все позаду!.. Поліцаям — осиковий кілок в могилу. — Геннадій Андрійович помовчав, оглядаючи хлопців. — Ну як, повернетеся разом з нами у табір?
Миколка перезирнувся з Вітею і наморщив лоба.
— Раз поліцаїв уже немає, — сказав він, — то нас і ловити нікому. Тоді ми далі підемо. Як, Вітю?
Це було вже щось нове у взаєминах між друзями. Раніше Миколка з ним би не радився. І Вітя це оцінив.
— Підемо далі, — сказав він.
Геннадій Андрійович розумів, яка небезпечна їхня дальша путь, коли з перших своїх самостійних кроків хлопці потрапили в таку жорстоку перепалку.
Він довго розмовляв з ними, стараючись навчити обережності
Поки розвідка ходила в ближні села, партизани решту дня і ніч провели в густому гаю. За цей час Миколка і Вітя набралися сил і відіспалися.
На світанні Миколка розбудив Вітю, який спав на возі.
— Вставай!.. Швидше!..
— Ти чого?.. — вирячивши очі, злякано запитав Вітя: він залишався ще в полоні сну.
— Пішли! — прошепотів Миколка. — А то Геннадій Андрійович не пустить.
Вітя зітхнув і поліз з воза.
…І знову за їхніми плечима погойдувалися торбинки з хлібом.
Вже на околиці вони зустріли Семенка, який радісно кинувся їм назустріч.
— Візьміть мене з собою, — попросив він.
— Не можемо, — сказав Миколка. — У нас воєнна справа… — Він підійшов ближче до Семенка і прошептав йому на вухо: —Забудь, хто ми такі і що ти нас бачив. Зрозумів?
— Зрозумів, — кивнув Семенко.
Невдовзі після цього Геннадій Андрійович повів свою групу в напрямку табору. Не знали тоді ні хлопці, ні він сам, що це була їхня остання зустріч.
Розділ двадцять четвертий
ДРУГ ЧИ ВОРОГ?
Представник Тодта Шварцкопф домовився з командуванням — усі полонені і місцеві жителі, мобілізовані на будівництво, після його закінчення повинні бути негайно евакуйовані в глибокий тил або знищені, залежно від обставин. Таємниця укріплень повинна зберегтися будь-що.
Кілька разів Мейєр приїжджав на будівництво, дивився, як рили котловани, траншеї, встановлювали стальні каркаси, монтували броньовані ковпаки і кожну з цих споруд заливали товстим шаром цементу.
Мейєр намагався відтіснити Блінова на другий план. Але відтоді, як міське управління послало на будівництво останню партію мобілізованих, Блінов, здавалося, й сам втратив будь-який інтерес до укріплень.
Правда, якось Мейєру доповіли, що Блінов приїжджав на будівництво. Він обійшов усі об'єкти, старанно звіряючи їхнє розташування з картою, яку тримав у руках. Це Мейєру дуже не сподобалося. Зрештою, Блінов суне носа в ті справи, котрі його зовсім не повинні обходити. Але ввечері, зустрівшись з Мейєром, Блінов сам сказав, що оглянув збудовані доти. Він навіть довів Мейєру, що одинадцятий і чотирнадцятий доти поставлено невірно. Вони заважають один одному, звужуючи сектор обстрілу, і в той же час створюють перед собою мертву зону, де може скупчуватися противник. Необхідно це виправити, побудувавши за ними, на горбі, ще один дот, який міг би прострілювати всю площу між ними… Дивне для бургомістра знання військової фортифікації! Мейєру довелося тут же викликати по телефону представника Тодта, який проектував укріпрайон. йому відповіли, що виїжджає майор Вернер. Той самий Вернер, якого кілька місяців тому поранили, коли він їхав у машині. Підозра тоді впала на Катерину Охотникову, і за це вона загинула на шибениці.