Відважні
Шрифт:
— Та зрозуміло, — зітхнув Вітя. — Тоді давай посидимо тут, чи що. А вночі підемо.
— Ні, — заперечив Миколка, — навіщо нам під дощем сидіти? Знайдемо стару копицю і заховаємось…
Вітя оглянувся. Недалеко від дороги височів посірілий, вицвілий на дощах стіжок.
— Дивись, Миколко, он підхоже місце!
— Справді!.. А я сидів, сидів, просто перед собою дивився і не бачив. Пішли!..
За кілька хвилин вони вже вилізли на вершину стіжка, кимось обв'язаного внизу дротом; очевидно для того, щоб вітер не розвівав сіно. Лежати було м'яко,
І все-таки Вітя прокинувся. Він прокинувся від дивного шуму, що долинав знизу, десь з-під копиці.
Він підвів голову, прислухався: поруч тихо сопів Миколка, вітер шелестів сіном… Ні, йому не вчулося. Справді під самим стіжком неначе хтось ходить, гучно тупаючи ногами. А що це? Голоси! Так, безсумнівно, хтось говорить. Але де?.. Може, це облуда слуху?
Вітя обережно розгріб сіно над головою і визирнув. На полі вже темніло; далекі будиночки розтанули в присмерку, дощ ущух і в розривах хмар де-не-де світліло небо. Намагаючись не шелестіти, він виповз з-під сіна і спустився на землю. Ніяких ознак людей і не видно. А проте тут, біля самої землі, приглушені голоси чути значно виразніше.
Можливо, люди сидять по той бік стіжка? Вітя поповз ліворуч, і голоси стали віддалятися. Тоді він змінив напрямок — голоси зазвучали чіткіше. Ще кілька рухів, і він почув їх майже поряд. Але дивно, вони долинали з глибини стіжка. Вітя взявся за дріт, яким було обв'язано стіжок, і раптом у цьому місці відсунувся снопик сіна. Вітя злякано відсахнувся: просто перед ним темнів круглий отвір. Він одразу все зрозумів. Стіжок поставлено для маскування, він накриває дот. А в самому доті, очевидно, солдати. Мабуть, їх там не було, коли вони з Миколкою вилазили на стіжок. Що ж тепер робити? Як вибратися?
Вітя швидко поправив розворушене сіно, приліг біля стіжка і став уважно слухати. Дивно — там, усередині, говорили по-російськи!
— Так, діло кепське, — повільно мовив низький чоловічий голос. — Бісові душі, що вигадали!..
Другий співбесідник, з високим, тонким голосом, що зривався на самих верхах, і тоді здавалося, що чоловік захлинається, видимо, розвивав далі свою думку.
— Тікати нам треба! Уб'ють нас з тобою, Василю Дмитровичу, їй-богу вб'ють!..
— А хто тобі все це сказав?
— Не варто й згадувати!.. Сам же ти все чув.
— Ну, то ж він казав про полонених і мобілізованих, — не здавався бас. — А ми хто?
— Зрозумій же ти, їм це байдуже! Вони хочуть, щоб жодна миша не знала, де цей дот стоїть… Зараз ми з тобою в охороні, а завтра роботи закінчать і почнуть підмітати. І разом із сміттям — і нас з тобою… на звалище, в рів!..
— Який рів? — насторожився бас.
— Той самий, що недавно за селом екскаватором вирили.
— Сказав! То ж рів проти танків…
— Яких танків? Не будь дурником! Тільки-но побудують останній дот,
— А ми ж не працювали!
— Зате більше за всіх знаємо.
В доті замовкли. Вітя відчув запах самосаду; дим виходив через отвір доту, як у душник. Видно, там безперестанку палили.
— Так, діло кепське, — повторив бас. — Куди ж податися, не знаю…
— А я знаю, — відповів другий співбесідник. — Давай украдемо бланки, сфабрикуємо собі посвідчення, що нас посилають на Україну, у відрядження, і махнемо…
— Вірно, Петре, ти маєш рацію. Нічого іншого не залишається… — Голос понизився майже до шепоту: — А що, як втекти до партизанів, га? Покаятися. Може, простять!..
— Що ти! Що ти! — з жахом вигукнув другий. — З вогню та в полум'я! Доводь їм, що нас не підіслали. Уколошкають, і край…
Басистий важко зітхнув:
— Прокляті ми, Петре!.. Немає нам місця на землі. Загинемо, і не згадають, де наші кості заховані…
— Ну от, розплакався!.. Значить, вирішили — тікаємо?
— А коли?
— Як управимося, так і гайнемо. Тижнів за два.
— Згода! Грошей треба запасти і продуктів.
— Неодмінно… Ну, ходімо, Василю Дмитровичу, скоро зміна — кинуться нас шукати.
В глибині доту брязнули приклади. Вітя завмер. Зараз вони вилізуть! З якого боку? Але швидко зміркував: оскільки тут проріз амбразури, то вихід повинен бути десь з іншого боку. І він не помилився: вихід з доту знаходився метрів за десять, на схилі невисокого горба. Там було влаштовано лаз у траншею, а для маскування його прикривав великий, закопаний у землю кущ.
Поліцаї по одному вилізли на поверхню і зупинилися, щоб оглянутися довкола. Вітя понад усе боявся зараз, щоб Миколка, прокинувшись, не видав себе.
Вигляд у поліцаїв був жалюгідний. Один, високий, з маленькою пташиною головою і вузькими плечима, нетвердо ступав довгими ногами, другий, низький, сутулий, дріботів поряд, жваво жестикулюючи: очевидно, наводив якісь нові докази.
Вітя зачекав, поки їхні постаті зникли вдалині, швидко вибрався на стіжок і розштовхав Миколку. Той зразу навіть не повірив схвильованій і плутаній розповіді. Та, коли, спустившись додолу, вони разом оглянули те, що було прикрито сіном, сумнівів не залишилося. Під стіжком сховався великий дот, в якому, проте, ще не було зброї.
— Ти запам'ятав, як звуть цих поліцаїв? — запитав Миколка.
— Запам'ятав: одного — Василь Дмитрович, а другого — просто Петро… А що?
— Можливо, це згодиться.
— Тут нам лишатися небезпечно! — сказав Вітя.
— Так, треба тікати… Вартові, мабуть, приходять у доти погрітися, можуть знову повернутися…
Вони вийшли на дорогу. За той час, що хлопці провели в стіжку, значно похолоднішало. Дув пронизливий північний вітер. Миколка відчув, що на його щоку впало щось холодне. Він підвів руку і побачив на рукаві білі сніжинки. Нагло повалив густий, липкий сніг. Він шмагав у обличчя, сліпив очі, падав на дорогу і змішувався з гряззю.