В країні дрімучих трав
Шрифт:
Ступивши десяток-другий кроків, я оглянувся і з-за кущів побачив: за мною, тримаючи собаку на повідку, йшла Ганна Іванівна Черникова.
Я стрибнув через неширокий струмок. Клятий шнурок! Знов… знову розв’язався. В котрий раз! Я нахилився, потягнув за обидва кінці шнурка. Якась колючка (реп’ях, чи що!) зачепилася за розтріпаний кінець шнурка. Я заходився знімати її. В колючці заплутався дохлий павук.
Всю дорогу я думав про павуків, про лист Чарушина, — мабуть, тільки через це я й помітив павука
ДОХЛИЙ ПАВУК
— Барометр Діжонваля існує! Ось лист, а ось і “зіпсований” барометр! — вигукнув я, заходячи до кабінету директора інституту Степана Єгоровича Тарасевича, і поклав на стіл листа Чарушина та сірникову коробку з дохлим павуком.
Професор стримано привітався зі мною, глянув на мене дещо спантеличено і, відрекомендувавши доцентові Серафимі Василівні Воронцовій, додав:
— Сподіваюсь, поривчастий хід ваших міркувань з приводу знайдених записок не буде утруднений присутністю нашого молодого спеціаліста. Муляри надто довго фарбують коридор і деякі кабінети, і Серафима Василівна розташувалась у мене із своїми мікроскопами.
З-під великих скелець окулярів на мене глянули голубі очі. Глянули, як мені здалося, вкрай насмішкувато.
А потім Серафима Василівна знову звернула свій погляд до мікроскопа, і її права рука швидко побігла по аркушу паперу, щось записуючи.
Степан Єгорович уважно прочитав листа Чарушина і розвів руками:
— Хай так! Хай барометр Діжонваля — павуки. Але що це міняє?
— Все! Все міняє! Якщо існує барометр Діжонваля, значить…
— …значить, — розсміявся Тарасевич, — існують і павуки!
— Значить, існує і мандрівник, який змушений передбачати погоду за поведінкою павуків.
— Гра уяви!
— Що? А записки? Я бачу в’ючну тварину на припоні, мандрівника, який уже склав усе у свій мішок і дописує щоденник…
— Ребусом називається загадка, яка полягає в тому, що частина слова або цілі слова передано з допомогою намальованих фігур, нот або інших знаків, звучання яких схоже із звучанням задуманих слів, — поволі мовила Воронцова, продовжуючи дивитись у мікроскоп.
— Що ви хочете цим сказати? — спитав я.
— Якийсь жартівник склав ребус, кросворд. В ньому замість простого слова “павук” проставив два слова: “барометр Діжонваля”, а поряд з Ератосфеном — “личинку бабки”… І от ви мучитеся, відгадуєте цей ребус.
“Ребус, кросворд”, — повторив я у думці і відчув, що ці веселі й прості слова, саме їхнє звучання не тільки знімають із записок всю загадковість, а й показують усе в смішному вигляді. Та це відчуття тривало лише мить. Ні! Де, хто. коли і навіщо буде складати такі кросворди?
І я сказав:
— Не заради кросвордів
— З чим же ви повернулися з цієї експедиції?
— Експедиція не вдалася. Підібрав одного павука, та й то дохлого…
— Дохлий павук!.. — голосно засміялась, відхилившись від мікроскопа, доцент Воронцова. Вона сміялася дедалі голосніше: — Дохлий павук!.. Ой, не можу! До… до… до… хлий!.. Дайте подивитись!
Воронцова підбігла до павука, який лежав у сірниковій коробці. Вона зняла окуляри, протерла їх і знову почепила, вдивляючись у павука.
— Апофеоз пошуків, загадок, листів у Москву — дохлий павук!.. Як же ви, Степане Єгоровичу, — звернулася вона до професора Тарасевича, — не подумали, що все так просто і зрозуміло: якийсь дачник дурів, складав кросворд, а літератор з Москви намагається з кропиви робити діаманти!
— Дачник? Але дозвольте! — вигукнув я. — Там, де знайдено аркушики, ніяких дач немає!
— А вітер? — рвучко обернулась до мене Воронцова. — Вітер не гайнує часу на дурниці, як дехто. Налетів і поніс із підвіконня ці смішні записки.
— А знаєте, — сказав Степан Єгорович, — у цьому твердженні є сенс. А ми… ми явно перемудрували.
Що я міг відповісти? Як заперечити? Переді мною лежали тільки дохлий павук і вельми дивні записки.
— От ви й мовчите! — з усмішкою проказала Воронцова. — Нема що сказати! А перебаламутили весь інститут. Хіба не так?
— Перемудрував, визнаю, перемудрував…
Воронцова повернулася до мікроскопа і знову почала щось швидко записувати.
— Так, заблукали ми з вами, — стиха мовив Степан Єгорович. — А от молодий спеціаліст нас підправив.
— Що ж, час відкланятися, їхати звідси, — відповів я і почав прощатись.
— Знаєте що? — промовила раптом з лагідною усмішкою Воронцова. — Я вам на згадку етикетку на павука дам, визначу точно рід і вид. Але що це прилипло до його лапи?
Що було далі? Я стояв біля дверей, Степан Єгорович записував мою московську адресу, і раптом…
— Ой, що це? Ах, не може бути! — вигукнула Воронцова. — Швидше сюди!.. Дивіться! Аркушик! Слова!
Ми обидва підбігли до мікроскопа:
— Що сталося?
— Що? Що?
Воронцова відкинулася на спинку стільця, окуляри сповзли на кінчик носа. На обличчі був переляк, збентеження, розгубленість.
— Дивіться! Читайте!
“Аркуш 1022
…Отже, все зрозуміло. Туберкульоз є виліковним. Як лікар, я прийшов до розуміння цього після ряду спостережень, про що детально записав на попередніх аркушах щоденника.