В небі — Земля!
Шрифт:
Невдовзі апарат набрав своїх обрисів. Це був агрегат, дуже схожий на стіл, замість ніжок в якого встановлено реактивні двигуни. Зверху, на відкритій платформі, — четверо відкидних сидінь у два ряди.
А коли апарат був складений повністю, Іван Макарович потис хлопцям руки, хоч зробити це як слід заважав скафандр.
— Дякую, дуже дякую, товариші! — говорив він через шлемофон. — А тепер — відпочинок!
Але Мілько спочатку жестами, а потім через свій передавач попросив дозволу випробувати машину. Івану Макаровичу самому кортіло переконатися, як працюватимуть
Випробування, як і слід було чекати, пройшло успішно. Задоволені піднімалися вони в кабіну свого космічного корабля.
ЩО ТАКЕ КРАСА?
Іван Макарович вже почав поглядати на годинника, коли, нарешті, повернувся Отто Дік. Він перезарядив свого мініатюрного магнітофона — вийняв «надиктовану» котушечку, а замість неї вставив нову. Знову засунув його в нагрудну кишеню комбінезона.
Розглянули фотокарту, визначили об’єкти першочергових досліджень. Михайло Мілько мав залишатися в «Кометі». І хоч він міг навіть спросоння повторити всі пункти суворої «Інструкції механіка-космонавта», Плугар нагадав:
— Ще раз повторюю: підтримуйте зв’язок; з ракети не виходити й на хвилину. В критичному становищі діяти згідно «Положення».
— Зрозуміло, Іване Макаровичу.
Михайло подивився на суворе, але таке добре обличчя свого керівника, на його сірі очі і подумав:
«Ніякого критичного становища. Не може такого бути, щоб я повернувся на Землю без вас!»
Жаннета Барб’є також висловила бажання залишитися. Вона мала намір встановити свою пересувну обсерваторію тут, на посадочному плато.
Отто Дік, як її старший колега, сказав Плугареві:
— Я не заперечую, нехай Жаннета Барб’є залишається тут, на базі. В неї чимала програма спостережень…
— Це вже домовлено, — Плугар глянув на годинника.
— Але все-таки я хотів би мати собі колегу, — продовжував Дік. — Відпустіть зі мною… товариша Робота.
— Будь ласка, — згодився Плугар. — Він виконає усі ваші завдання, якщо… ви з ним подружите.
Дік усміхнувся:
— О, так!
Плугар швидко відщепнув скоби, якими Робот був прикріплений у виїмці в стіні, ввімкнув живлення. Електричний секретар повернув свої об’єктиви в бік Плугаря, поворухнув плечима, зручніше став.
— Я вас слухаю, Іване Макаровичу, — проговорив рівним металічним голосом.
— Занотуйте собі, мій секретарю, — лагідно, наче до людини, звернувся до нього Плугар, — ви відправляєтесь в експедицію по Місяцю з Отто Діком. Треба виконувати всі його розумні накази.
— Ми вже на Місяці? — спитав Робот.
В голосі його не було найменшого здивування, він просто хотів одержати інформацію.
— Так, ми вже на Місяці.
— В моїй пам’яті немає перельоту.
— Пам’ять була вимкнута.
— Зрозуміло, — проскрипів Робот. — Тут я працюватиму з Отто Діком. Я не чую його голосу.
Дік підійшов до Робота:
— Я єсть Отто Дік.
— Я ніколи не забуду вашого владного голосу.
— Отже, познайомились, — Плугар подивився тепер на
— Щасливо, — сказав Мілько,
— Нових вам відкриттів! — побажала Жаннета.
Загорський, усміхаючись, помахав їм рукою. Тільки Дік і Робот вийшли мовчки.
Шлюзування відібрало кілька хвилин, космонавти швидко спустилися вниз і посідали на низенькі сидіння в літальному апараті. Загорський сів за пульт керування, ліворуч від нього — Плугар, за ними — Дік і Робот. Зорієнтувавши карту-схему (це довелося робити по зорях, бо Місяць, як відомо, не має магнітного поля, і компасом тут не скористаєшся), Загорський запустив двигуна. Апарат плавно піднявся вгору, трохи повисів над «ракетодромом» і, підкоряючись волі водія, шугнув до гір. Іван Макарович не встиг і оглянутись, як подаленіла і зникла з очей «Комета». Внизу розстилався дикий ландшафт. Бескеття гір, що з космічної віддалі групувалося в досить правильні геометричні фігури, зараз видавалося хаосом. Безладно громадилися скелі, звивалися чорні тріщини, вали цирків. Наче тут билися якісь титани, ламаючи гірські хребти, розколюючи і вгинаючи поверхню.
Деякий час космонавти, приголомшені цим видовищем, мовчали. Першим отямився Загорський.
— Погляньте, яка тут неземна краса! — загув його голос у навушниках шлемофонів.
— Так, неземна, — згодився Іван Макарович.
— А мене цікавлять поклади, — обізвався Дік. — Красиве те, що корисне.
— Що таке краса? — поцікавився Робот.
— Цього не можна пояснити, — відповів Загорський. — Це треба відчути.
— Дивно, — проскрипів Робот. — Я відчуваю все: світло, кольори, тобто спектр, тиск, радіацію, щільність, вагу, тембр звуку, температуру. А краси не відчуваю. Навіщо вона потрібна?
— О, вона дуже потрібна! — захоплено промовив Загорський. — Без відчуття краси людина не була б людиною.
Філософствує Микола, бо в його душі зараз звучить радісна музика, викликана оцими сонячними шпилями, чорними різкими тінями — наче сюди впали шматки космосу! Хіба може не співати його душа, коли внизу пропливають такі дивовижні краєвиди незнаного світу? Ех, Ольго, Ольго… Чому ти не така, як Жаннета?
А Жаннета саме фотографувала небо. Квадрат за квадратом фіксувала на чутливу плівку його темні глибини, пройняті промінням.
Михайло Мілько сидів біля рації.
— Перше, що треба спорудити на Місяці, — обізвалася Жаннета, — це обсерваторію. Ідеальні умови для спостережень!
— Можливо, — буркнув Михайло, мабуть, думаючи про щось своє.
— Дивлюся я на зоряні світи, і в душі звучить музика, — продовжувала Жаннета. Побачивши, що Михайло не звертає на її слова ніякісінької уваги, вона випросталась на сидінні і гукнула: — Чуєте, Мішель, — музика, музика!
Тільки тепер Мілько подивився на неї. Яке натхненне обличчя! А очі, які в неї очі! Він скоріше відчув, ніж зрозумів, що її слова — не просто щоб перемовитись… У цю мить вона здалася йому незвичайною, винятково красивою.