В небі — Земля!
Шрифт:
МІЛЬКО. Локатор не дрімає. Що у вас?
ПЛУГАР. Починаємо дослідження цирку…
Вони говорили, поки чути було сигнали супутника. Як тільки сигнали зникли, обірвалася й розмова. Супутник помчав за обрій.
Іван Макарович подивився в той бік, куди пішов Загорський, і здивувався, коли побачив, що той біжить назад. Біжить так, неначе за ним щось женеться, — стрибки не менше десяти метрів уздовж і не менше трьох метрів заввишки. І щось тримає в руках. «Захоплюється, — подумав Плугар, дивлячись на Миколу. — Гарячий, запальний».
Загорський
Нарешті Загорський не втерпів:
— Іване Макаровичу! Хіба могла природа отаке зробити?
— Природа все може, — спокійно промовив Плугар, марно намагаючись помітити хоча б тоненьку прожилку на матовому тлі шестигранника.
— Ні! — вигукнув Микола. — Це витвір розумних істот!
ЗАГАДКОВИЙ МОНОЛІТ
Дік пішов до гостроребрих скель. Там він сподівався вивчити виходи геологічних пластів. Ні на крок не відстаючи від нього, ішов Робот. У правій руці він тримав червоного чемоданчика, а в лівій — капронову сітку з брусками вибухівки. Коли б на ньому був скафандр, то він би здавався живим — така добра хода. Похитувався трохи з боку на бік, помахував руками.
— Прийшли, — сказав Дік, зупинившись.
— Ваші наміри? — спитав Робот.
Він теж зупинився, але свого вантажу не ставив, тримав пальцями-крючками.
— Будемо реєструвати сейсмічні хвилі. Мене цікавлять корисні поклади. — Дік вийняв з верхньої кишені скафандра аркушик паперу і олівець, намалював схему і показав Роботу. — Встановлюйте за цією схемою. — І розповів, як все це треба робити.
Робот легко розібрав креслення. Від грубо намальованого чотирикутника (сейсмографа) в різні боки відходили провідники, що закінчувались кульками. Це нагадувало великого павука. Коли в певній точці зробити вибух — сейсмічні хвилі пройдуть по провідниках і будуть записані в апараті у вигляді кривих.
— Яка віддаль датчиків? — поцікавився Робот.
— На довжину провода, — сказав Дік і пішов обслідувати скелі.
Робот, не гаючи й хвилини, взявся виконувати завдання: встановив апарат, розмотав провідники, заклав вибухівку, приєднавши до неї електрозапал. Незабаром зробив і вибух — угору без жодного звуку знявся фонтан чорної пилюки.
Та коли він переходив на новий сектор, Дік покликав його до себе, наказавши взяти й апарат.
— Зміна плану? — спитав Робот.
— Так. Треба дослідити оцю скелю.
Скеля вирізняється серед інших своєю формою. Це наче гігантський циліндр, що його кінці переходять у якісь спіральні завитки. Все це, звичайно, можна було помітити тільки при деякому напруженні уяви, бо контури скелі губилися серед кам’яного хаосу. Але Дік чомусь зразу виділив цей об’єкт і вирішив дослідити в першу чергу. Чому він звернув увагу
Як би там не було, але Дік вихопив свою сокирку і злегка цюкнув по одному з виступів скелі. Нічого. Тоді він ударив сильніше. Ні шматочка. Тоді він розмахнувся і вдарив з усієї сили. Сокирка вищербилась, а на скелі навіть подряпини не лишилося.
Разом з Роботом Дік обійшов скелю кругом, хоч це й коштувало йому чимало зусиль. Породи, що виступали поруч, можна було відколоти, а цієї ні. Шершава сивувата поверхня її хоч і не скидалася на метал, проте була, мабуть, міцніша за найміцнішу сталь. Дік опустив побиту сокирку і замислився. Що це за мінерал? Може, якийсь астероїд врізався в кору Місяця, і висока температура дала отакий сплав?
Правду кажучи, Дік розгубився, не знав, що діяти, але внутрішній голос наказував йому не відступати. А що покаже сейсмограф?
За допомогою Робота зробив серію вибухів, і кожного разу сейсмограма показувала, що хвилі обходили скелю. Вдалося визначити глибину її залягання — це вже було досягнення! Потім Дік дав завдання Роботу пильно обстежити освітлену сонцем поверхню моноліта: може, його об’єктиви помітять щось на цьому одноманітному тлі!
Дік стояв, міркуючи над цією загадкою, і поглядав на Робота. Його електронний помічник помалу йшов попід скелею, приглядаючись до кожного квадратного дециметра її поверхні. Ішов повільно, фіксуючи в своєму електронному мозку кожен штрих, кожну нерівність. Та ось він зупинився. Відійшов на кілька кроків, знову наблизився.
— Що там таке?! — не втерпів Дік.
— Замкнена ламана лінія, — проскрипів Робот. — Шестикутник.
— Що? — аж скрикнув Дік.
— Шестикутник.
Дік підбіг туди, де стояв байдужий Робот. Придивився — нічого не побачив.
— Де?
Робот підвів свою металеву руку і показав. Тільки тепер Дік помітив тонюсіньку, як павутинка, лінію…. Он ще одна під кутом до неї, ще… Так, проступає шестикутник!
— Це чудово! Чудово! — вигукував Дік, не відриваючи погляду від цього простого візерунка.
За склом шолома очі його палали.
— Чому чудово? — спитав Робот. — Звичайна геометрична фігура.
— Тому й чудово, що — геометрична!
Зненацька Дік притулив руки до шестикутника, наче боячись, що він кудись зникне. Пальці його в еластичних рукавицях скафандра нервово обмацували шершаву поверхню моноліта.
СЕЛЕНІТИ?
Загорський поспішно повів Івана Макаровича до того місця, де він знайшов шестигранну плиту. Воно чимось нагадувало давно залишений кар’єр — купи поколотого каміння, дрібні осколки. І все це вкрито, наче повстю, шаром сірого пилу. В багатьох місцях каміння виставило на сонце свої гладенькі грані.