В небі — Земля!
Шрифт:
— Жаннето, — прошепотів він, не відриваючи від неї погляду, — а ви запишіть, запишіть…
— Що? — спочатку не зрозуміла Жаннета.
— Музику, яку ви чуєте… Микола ось хоче створити космічну симфонію… — І він подав їй аркуші нотного паперу.
Як освітилося її обличчя, коли вона почала читати ноти! Взяла олівець і швидко, в нервовому збудженні почала писати нотні значки. Раптом підвела голову:
— А що скаже Микола?
— Він буде радий!
— Гаразд, — усміхнулася дівчина. — Не сподобається —
— Пишіть, пишіть… — Михайло милувався нею, ніжив її поглядом.
ПРИРОДА ЧИ РОЗУМ?
Розступилися гори, і перед очима космонавтів одкрилася чудова долина. Переливаючись самоцвітами, вона голубіла під яскравим сонцем, неначе море. Тільки тут небо над головою було чорне, а долина внизу сяяла міріадами голубих вогнів. Посередині її виднілося невелике підвищення, а на ньому уламок скелі, наче величезний зуб.
— Зупиніться! — у захваті гукнув Іван Макарович.
Загорський зробив коло і «повис» над голубою долиною. Всі, навіть Дік, були в захопленні. Спокійним і витриманим залишався тільки Робот.
Голубу долину позначили на карті, зафіксували на кіноплівці. Дік попросив посадити апарат. Коли Дік і Плугар пішли долиною, Загорському здалося, що вони йдуть по воді, по хвилях!
Дік узяв до кишені кілька самоцвітів. Іван Макарович і собі нахилився, підняв камінець і, поклавши на долоню, підійшов до Загорського. З камінця так і бризкало голубе проміння.
— Як ви вважаєте, Миколо, чи це не сапфір?
— Мабуть, що сапфір! — вигукнув Загорський.
— Навіть у каліфів із казок Шахерезади не було такого багатства, — сказав, підходячи, Дік.
— Цікаве явище природи! — захоплювався Микола.
— Так… Дуже цікаве, — задумливо промовив Іван Макарович. — Очевидно, тут виріс величезний моноліт… Он що від нього лишилося, — він указав на зуб розбитої скелі.
— Метеорит влучив? — спитав Микола.
— Можливо, й метеорит, — розмірковував Іван Макарович. — А може, це робота Сонця і холоду…
— Останнє, мабуть, ближче до істини, — вставив Дік.
— Повертаючись, ми ще дослідимо цю долину. А зараз рушаймо.
Навколо апарата дивовижне каміння здіймало тисячі тремтливих віял голубого світла, ніби хотіло зачарувати цю машину і її пасажирів. Але марно! З дюз вихопилось полум’я, і апарат вмить знявся вгору.
Знову гори, западини, чорні отвори кратерів.
І ось з-за обрію виплив величний цирк Тихо Браге. Над його центральною гіркою апарат піднімається вертикально вгору — на запаморочливу висоту. Як тільки Плугар почав фотографувати, Микола пішов на зниження. Загорський дивився вниз і знову не міг стримати свого захоплення:
— Це ж застиглий образ Сонця, грандіозний його малюнок, зроблений природою! Це — музика…
— Явище природи — музика? — іронічно перепитав
Електронний «колега» наче тільки й ждав цього запитання.
— Є фізика, є кібернетика, є хімія, математика… — розважливо заговорив він. — А музики нема.
— Слушно сказано! — підхопив Дік. — Музика, взагалі те, що звуть красою, — вигадка слабких натур, тінь, яку вони кидають на природу. Отак, друже! — І Дік жартома поплескав електронного «колегу» по плечу.
Робот зненацька — хрясь його по шолому металевим кулаком.
— Перестаньте! — крикнув у мікрофон Плугар. — Помилка!
Робот зразу вгамувався, поклав «руки» на коліна — так, ніби нічого й не трапилося.
— В чому справа? — розгублено спитав Дік.
— Добре, що на вас міцний шолом… — сказав Плугар, знову взявшись за кіноапарат. — Це вступив у дію захист. До нього не можна доторкатися.
— А-а… — пробурмотів Дік. — Знатиму.
Тим часом апарат зовсім знизився, а ще через хвилину Загорський плавно поставив його на амортизатори.
Коли осіла пилюка, вони всі, в тому числі й Робот, розстебнули паси, що втримували їх на сидіннях, і легко зіскочили з платформи.
Дік з Роботом пішов «полювати на мінерали».
Поки Іван Макарович встановлював рацію і апаратуру для спостережень за супутником, Загорський підкотив літальний апарат під «козирок» найближчої скелі (на випадок метеоритного бомбардування) і подався оглянути урвище, яке нагадувало йому русло висохлої ріки. Заблудитися він не боявся, бо залишав розмашисті сліди у віковічному поросі, що подекуди сягав майже до колін. Ліворуч здіймалися червонясті гори, праворуч простелилася сіра рівнина. В деяких місцях долина синіла — точнісінько як ліси, оповиті серпанком! Але лісів не було, навколо лежали то оголені, то приховані під пилом шари всіляких мінералів — може, й таких, які лише сняться геологам. Хто сказав, що Місяць — мертвий світ? Незвична різкість барв, нагромадження ламаних контурів, тиша, тиша… Увесь цей не відомий досі світ відлунював у Миколиній душі музикою. Мелодії виринали в його свідомості, як далекі комети в глибинах неба. Інколи він аж зупинявся, щоб прислухатись до них, а потім стиха мугикав у мікрофон — їх фіксувала феритова пам’ять магнітофона.
Кілька разів Микола оглядався назад — Іван Макарович стояв біля невеличкого ящичка рації і встановлював антену.
Так, він мав провести перший сеанс зв’язку з «Кометою». йому не довго довелося ждати появи над обрієм супутника. Незабаром у навушниках почулися позивні: пі-і, пі-і… Плугар почав передачу.
— «Комета»! «Комета»! Я — цирк Тихо Браге. У нас все добре. Прийом.
ГОЛОС МІЛЬКА У НАВУШНИКАХ. У нас також все добре. Жаннета назовні — спостерігає галактики.
ПЛУГАР. Будьте напоготові: метеорити.