В небі — Земля!
Шрифт:
— А знаєте що? — підійшов до нього Іван Макарович. — Давайте спробуємо наповнити повітрям оцю печеру?
— Ідея! — підтримав Мілько.
— Оцей тамбур встановимо на проході… — запропонував Микола.
Жаннета й собі обізвалася:
— А якщо кисень… де-небудь знайде вихід?
— Нічого страшного, — заспокоїв її Іван Макарович. — Своїми запасами повітря ми не ризикуємо, адже добуваємо кисень, можна сказати, понадпланово. А щілини замуруємо, накладемо пластики… Зате в нас буде не тісна палатка, а цілий зал!
Жаннета не бачила, як вони працювали, лише уявляла, чуючи їхню розмову. Загорський і
— Ура! Атмосфера є! — вигукнув Микола.
Він скинув скафандр і почав походжати в своєму голубому комбінезоні. Іван Макарович, пораючись біля апаратури, не помітив цього «молодецтва». Раптом юнак почав задихатися.
— Мундштук! — закричав Михайло. — Хапай мундштук!
Загорський не міг почути цих вигуків, бо рація ж у шоломі скафандра. Тоді Мілько кинувся до нього з балоном.
— Що ви наробили! — сердито закричав Плугар. — Легковажний хлопчисько!
Мілько допоміг другові надіти скафандр. Вислухавши Плугареві зауваження, Микола спробував загладити інцидент жартом:
— Я забув, Іване Макаровичу, що ми не біля Дніпра!
ТАЄМНИЦЯ ПЕЧЕРНОГО МІСТА
Лише після старанної кількаразової перевірки Іван Макарович спочатку сам скинув скафандр, а потім дозволив Загорському і Мільку. Жаннета відхилила шолом і зняла рукавиці.
Микола використовував найменшу нагоду побути коло неї, доторкнутися до її білих чутливих рук. Ось і зараз вони стояли поруч біля тієї мозаїки, на якій зображено зоряне скупчення, кружальця планет. Взявши її руку в свою, Микола водив її пальцями по лискучих камінцях і розповідав про їхнє розташування.
— А які гладенькі, — говорила Жаннета і вже сама обмацувала картину. Їй несхибно допомагала «пам’ять» чутливих м’язів. — А оце, значить, письмо… Ну що ж, коли потрібно, то людство дасть нового Шампольона [3] …
3
Жан Франсуа Шампольон(1790–1832) — французький учений, який розшифрував староєгипетське ієрогліфічне письмо.
— I він розкриє таємницю оцього селенітського міста! — підхопив Микола.
— Ви таки вважаєте, що це — селеніти?..
— Звичайно! Я певний, що ми тут відкриємо ще багато пам’яток їхньої культури.
Жаннета обернулася і стала спиною до мозаїки.
«Яка вона гарна!» — подумав Загорський, милуючись обрисами її голови, — за нею на мозаїці розбігалося золоте проміння.
— А може, тут, колего, побувала експедиція з іншої планетної системи? Вам не здається?
— Це важко припустити.
— Не важче, ніж те, що ви припускаєте: виникнення життя на Місяці. Зверніть увагу на той. зиґзаґ, що обривається якраз на Місяці. — Жаннета відступила від мозаїки, — Хіба не можна вважати, що це показано шлях від якогось сонця до… нашої планетної системи?
— На Місяці?.. — здивувався Микола. — Ах, так, маленький
— Хто його знає, — промовила Жаннета. — Може, тоді на Землі клекотів первісний океан. А може, поблизу Місяця міжзоряні мандрівники зазнали аварії…
До них підійшов Іван Макарович з фотографією планетної системи Проксіми Центавра.
— А давайте лишень співставимо, — сказав він, поглядаючи то на мозаїку, то на фотографію. — Планети розташовано інакше, але дивіться, який збіг! І тут, і там — по чотири.
— Ну, це ще не доказ, — не відступався свого Микола.
Правда, це було сказано вже не таким дзвінким голосом і не так упевнено.
— А мені здається, що це може допомогти нам відгадати загадку, — підтримала Плугаря Жаннета.
— Так, я більше схиляюся до того, що тут ми натрапили на сліди перебування експедиції… — сказав Іван Макарович.
— О боже! — прошепотіла Жаннета. — Невже Всесвіт наповнений життям? І я ніколи, ніколи не побачу…
Її розкриті очі наповнилися слізьми. Іван Макарович швидко відвернувся і пішов до Мілька, який мовчки сидів коло «батареї».
— Не втрачайте надії, Жаннето, — промовив Микола. — Я вірю — світло відкриється й для вас… Ми ще будемо разом писати музику. Музику небесних сфер. Ви чуєте, як вона оповиває нас, як нескінченними хвилями ллється крізь нас? — Він схилився до неї і сказав пошепки в самісіньке вухо: — Чуєш, Жаннето?
— Чую… Миколю.
Вони стояли біля мозаїки притихлі, зосереджені, наче слухали тільки їм чутну музику.
— Що ж то за сяйво у твоїх галактиках, Жаннето? — порушив мовчанку Загорський.
— Мабуть, вони анігілюють, он звідки той шквал на стиках… Може, я підгледіла таємницю створення нових світів?
— Ти сама — великий і прекрасний світ! — прошепотів Микола.
…А Плугар тим часом розмовляв з Мільком про Діка. Необхідних припасів «диктатор» захопив чимало, та все ж Івана Макаровича тривожило: куди він подався? Вирішили шукати.
— Знаєте що? — запропонував Михайло. — Пошліть на поверхню Робота, а ми з Миколою дослідимо підземелля.
— Так і зробимо, — погодився Іван Макарович.
«ОЗЕРО МІЛЬКА» І «МОРЕ ЖАННЕТИ»
Чим далі йшли Мілько і Загорський печерним лабіринтом, тим все менше траплялося слідів діяльності розумних істот. Одна тільки «лінія сонцепередачі», як назвав її Микола, залишалася свідком тих далеких часів, коли в оцих гротах билася жива думка. Статуї з кристалічними кулями, встановлені на віддалі прямої видимості, вказували юнакам дорогу. Кілька разів доводилося розбирати завали. Добре, що хоч завали і зсуви нещільно закривали проходи й пропускали, проміння від статуї до статуї. А інакше, хоч у хлопців і було своє світло, вони б не змогли нічого вдіяти. Як би вони знайшли вихід із заваленої печери, коли там безліч більших і менших заглибин, химерних суточок? Печери були, звичайно, розташовані не під шнур, природа про це не подбала, отож доводилося петляти, протискуватись у вузькі щілини, дертися на круті підйоми, спускатися в урвища. Було ясно, що ті, хто колись боровся тут за своє життя, знайшли ці шпари в тілі планети готовими і лише частково пристосували до своїх потреб.