В небі — Земля!
Шрифт:
А природа, не зв’язана у своїх діях кресленнями та планами, виявилась хоч і примхливим, але чудовим будівничим. Хлопці потрапляли у дивовижні гроти. Одні, щедро оздоблені кришталевими дзеркалами, буквально засліплювали їх осколками світла, що мінилося, переливалося усіма кольорами спектра; інші — жевріли темно-рожевими сувоями, що звисали згори; були зовсім білі, наче обвіяні снігом. Виростаючи, мінерали гострими списами підпирали склепіння або являли напрочуд красиві, мов живі, квіти — з пуп’янками і листям. В одному округлому
Невгамовний Михайло так і шастав по гротах, намагаючись не пропустити нічого цікавого.
Ось він звернув у темні суточки — наче йому мало освітлених ділянок! — ступив на якийсь гладенький слизький камінь і не опам’ятався, як зашумів униз. Не встиг навіть скрикнути, зіщулився, очікуючи удару… «Пошматує скафандр — кінець», — подумав, каменем падаючи у темряву. Скільки він летів? Йому здалося, що довго, дуже довго. Нарешті вдарився об якусь м’яку масу — в першу мить і не розібрав, що його зупинило. Потім відчув, що погойдується.
— Миколо! Миколо! — заволав у мікрофон. — Тут озеро! — Мурашки поповзли йому по тілу: а що, як і Загорський сюди впаде? — Обережно! Обережно! — закричав на всю силу.
Відповіді не чути.
Ввімкнув ліхтаря на шоломі скафандра — ой леле! — навколо тьмяно поблискує рідина. Ого, скільки води в надрах Місяця!
— Миколо! Миколо!
Тільки тепер помітив, що відплив від того отвору, в який упав до цього злощасного озера. Обережно гребучи руками, повернувся назад. Скафандр, наче надувний човен, тримав його на поверхні.
О, тепер почув тривожні вигуки друга.
— Обережно, Колю! Там слизько…
— Не бійся за мене, лови шнура!
— Давай!
Поглядаючи вгору, Михайло ждав, коли впаде важельок, тягнучи за собою капронового канатика. Та марно: важельок не впав, а завис угорі. Шнур короткий!
— Піймав? — запитував Микола.
— Попусти ще!
— Невже не дістає?
— Ще якби метрів два…
— Нема й сантиметра.
Михайло підкинувся вгору. Ще раз, ще… Хапав руками порожнечу і знову поринав униз. Густа, масляниста рідина підкидала його не дуже охоче, ніби не хотіла відпустити. «Спокій, спокій, Михайле, — звернувся в думці сам до себе. — Треба стати вертикально…» І, гребучи руками, він розгойдував себе то вгору, то вниз. Уже вискакував по коліна — допомагала інерція. Ну ще раз, ще!.. Ухопився! Тепер уже не важко було підтягнутися.
— Прикріпися міцно! — нагадав Микола.
— Давай тягни…
За кілька хвилин Михайло був нагорі. Коли вони вибралися у безпечне місце, Загорський сердито сказав:
— Або ти не соватимеш свого носа куди не слід, або ми зараз же повернемося назад. Ясно?
— Ясно, товаришу старший групи! — не то серйозно, не то жартома сказав Михайло. — Але ж вода на Місяці! Як це тобі подобається? Заглянь ось у кишеню.
У
— Вода? — Микола зачерпнув долонею. — Не може бути. Вона б замерзла і Місяць би розвалила…
— А внутрішнє тепло? — заперечив Михайло. — В надрах же тепло!
— Та воно-то так… — Микола все придивлявся до райдужних скалок на рідині. — Тільки мені здається, що це… нафта.
— Нафта?!
— По-моєму, нафта. Повернемось — легко пересвідчимось. А поки що треба позначити твоє озеро.
— Моє?
— Так, це буде нафтове озеро Михайла Мілька!
— І Миколи Загорського, — весело додав Михайло.
— Не скромничай…
Виклавши із каменів стрілку, вони подалися далі.
— Слухай, Миколо, нафта все-таки мене дивує. Звідки їй тут узятися?
— Нічого дивного! — весело відповів Загорський. — Виходить, що колись на Місяці були живі організми. Ясно? Твоє нафтове озеро дуже здорово підтверджує мою гіпотезу про життя на Місяці. Коли б іще кам’яне вугілля знайти…
— Ти що, може, хочеш, щоб я в шахту впав? — засміявся Михайло.
— Не треба, ти потрібніший за вугілля!
Десь через кілька кілометрів Загорський зупинився, щоб перевірити балони.
— Еге, хлопче, треба було менше вештатись… — сказав із жалем. — Уже половини немає.
— Не перебільшуй, друже Миколо, — Мілько й собі подивився на шкалу. — Та ще і АЗ в нас є!
— АЗ, АЗ, — спохмурнів Микола. — Це, брат, не жарти. Може, ще й за десять годин не дійдемо, хто його зна. Треба вертатися.
— Ну, гаразд, Миколо, — з благанням у голосі сказав Мілько, — давай ще… ну, хоч півгодинки пройдемо, якщо не вийдемо — повернемо голоблі.
Не дожидаючи, що скаже Загорський, Михайло поспішив уперед. Микола неохоче рушив слідом. І яка ж була їх радість, коли, ступивши до вузького білостінного гроту, вони побачили широкий вихід! Там, за цим золотим отвором, виднів освітлений Сонцем простір.
— А що, не я казав?! — вигукнув Михайло, розмахуючи руками, як зраділий хлопчак.
Вони вискочили з тунелю.
Біля виходу півколом стояло кілька скульптур із великими кришталевими кулями, що сяяли, наче сонце. Тут же можна було побачити і чимало розбитих статуй. З пороху виднілися то голови, то руки. Гострим блиском давали про себе знати потрощені світні кулі.
Деякий час Микола і Михайло стояли мовчки, вбираючи в себе краєвид. Відчуття простору після тісних печерних звивів радувало, п’янило. Перед їхніми очима голубіла, зблискувала, наче вода, широка рівнина.
— Друга півкуля, Михайле!
— Та це ж… море. — Мілько розвів руки. — Правда ж, море?
— Море Жаннети — ось як воно зветься, — урочисто проголосив Загорський.
Як хлопчаки, вони побігли по застиглих хвилях «моря».
— Це, мабуть, вулканічна лава… — міркував Загорський.