В погоні за привидом

Малюнки

А. Іткіна

Художнє оформлення Л. Склютовського

Переклад за виданням: Николай Томан. В погоне за Призраком. Государственное издательство детской литературы Министерства просвещения РСФСР. Москва, 1955.

Було вже запівніч. Всі співробітники генерала Сабліна давно розійшлися по домівках. Один тільки полковник Осипов усе ще залишався у своєму кабінеті, чекаючи важливого донесення.

Письмовий стіл його був освітлений настільною лампою з темної пластмаси. Промені світла, падаючи на поверхню стола з-під низько опущеного ковпачка, здавалося, вбиралися зеленим сукном, і лише білий аркуш паперу відбивав і слабо розсіював їх по кабінету.

Полковник звик до напівтемряви і добре бачив усе навкруги. Він безшумно ходив по м'якому килиму, обмірковуючи численні варіанти можливих дій ворога.

Чистий аркуш паперу, що здавався на темно-зеленому фоні настільного сукна самим джерелом світла, немов гіпнотизував Осипова. Полковник час від часу підходив до нього, готовий записати так довго обмірковувану думку, але кожного разу, коли вже брався за перо, внутрішній голос переконував його, що думка ще недосить визріла, загадка далека від вирішення і висновки занадто поспішні.

Полковник Осипов, — сива, трохи сутулувата людина із втомленими очима, — знову починав ходити по кабінету, подовгу зупиняючись біля вікна, за яким все ще не хотіла засинати велика, дуже гомінка площа.

«Хоча б цей Мухтаров опритомнів! — вже багато разів у думці повторював Осипов, спостерігаючи, як внизу, за вікном, миготять яскраві вогники автомобільних фар. — Все могло б тоді з'ясуватись…»

Він вирішив подзвонити до лікарні, але тут же роздумав: коли б було що-небудь нове — йому б негайно повідомили.

«Чому однак марить Мухтаров віршами і що це за вірші: «Шелковый тревожный шорох в пурпурных портьєрах, шторах»? Або, наприклад, такий рядок: «Шумно

оправляя траур оперенья своего». Як розгадати за цими рядками, що спадає на думку Мухтарову? І чому він вимовляє тільки ці вірші? Жодного іншого слова, крім віршів… А томик американських поетів, який знайшли у нього? Існує, мабуть, якийсь зв'язок між книжкою і ним віршованим маренням… Але який?»

Полковник Осипов декілька разів сам перегорнув цей томик віршів, але яке він має відношення до марення Мухтарова, встановити не зміг. Вчора книжку піддали дослідженню в хімічній лабораторії, але і це не дало ніяких результатів; потім її дали підполковникові Філіну, спеціалістові по шифрах.

Філін висловив припущення, що один з віршів, мабуть, є кодом потаємного листування. Він навіть припускав думку, що саме цим кодом була зашифрована радіограма, перехоплена декілька днів тому в районі гаданого місцезнаходження знаменитого міжнародного шпигуна, відомого під кличкою «Привид». Догадка Філіна не позбавлена була підстав, бо і сам Осипов припускав, що агент іноземної розвідки Мухтаров призначався у помічники Привиду: адже його вистежили в поїзді, що ішов до Аксакальська, тобто саме в той район, де був Привид.

Все могло б обернутися інакше, коли б Мухтаров не відчув, що за ним стежать, і не спробував би втекти від переслідування, невдало вистрибнувши з вагона на ходу поїзда. А тепер він лежав непритомний у лікарні, і лікарі не ручалися за його життя.

У кишенях шпигуна виявили паспорт на ім'я Мухтарова, посвідчення і залізничний квиток до Аксакальська. У чемодані знайшли портативну радіостанцію і томик вибраних віршів американських поетів.

І ось підполковник Філін вже другий день сидів над цією збіркою, відшукуючи вірш, рядки з якого вимовляв у маренні Мухтаров.

Була вже друга година ночі, коли в кабінеті Осипова пролунав телефонний дзвінок. Полковник схопив трубку, вважаючи, що дзвонять з лікарні з приводу Мухтарова.

— Дозвольте доповісти, Панасе Максимовичу, — почув він голос Філіна. Підполковник був контужений на фронті в роки війни і трохи заїкався, коли хвилювався.

— Докопалися до чого-небудь? — нетерпляче спитав його Осипов.

— Так точно. З'ясувалося, що Мухтаров вимовляє у маренні рядки з вірша «Ворон» Едгара По…

— І це справді код? — перебив його Осипов. — Вдалося вам прочитати перехоплену шифрограму?

— Ні, не вдалося. Очевидно, вірш Едгара По не має ніякого відношення до цієї шифрограми.

— Так, так… — розчаровано сказав полковник. — Повідомлення не дуже радісне…

Тільки Осипов поклав трубку на важелі телефонного апарата, як знову пролунав дзвінок. Полковник майже не сумнівався, що цього разу дзвонять з лікарні. Передчуття справдилося.

— Це я, Круглова… — квапливо і плутано доповідала чергова медсестра.

З її голосу Осипов догадався, що в лікарні сталося щось особливе.

— Знаєте, що трапилося — Мухтаров тільки що помер…

— Помер… — повільно повторив Осипов.

Надія розгадати якось всю історію за допомогою Мухтарова тепер загинула.

— Чи приходив він принаймні перед смертю до пам'яті? — поцікавився Осипов.

— Ні, — поспішно відповіла Круглова. — Тільки як і раніше віршами марив. Може, він поет який-небудь?

— Люди такої професії не бувають поетами!:. — переконано сказав Осипов. — Які ж вірші читав Мухтаров? Ті ж самі? — поцікавився він уже без будь-якої надії почути що-небудь нове.