В погоні за привидом

Томан Николай Владимирович

Відчувалося, що майор Кірєєв дуже поспішає. Він гнав машину майже на граничній швидкості. За правим вікном промайнули вогні готелю «Радянський», стадіон і метро «Динамо». Машина наближалася до Аеропорту. Ось і метро, а трохи далі — кафе «Світлячок».

Кірєєв загальмував машину і обернувся до Голубєва:

— Зачекайте мене тут. Я повернусь хвилин через п'ять.

Майор швидко вискочив на тротуар і зник за дверима кафе, з відчинених вікон якого чути було веселу музику. Коли Кірєєв повернувся до машини, Голубєва у ній не

було.

… Дзвінок, якого Кірєєв чекав весь наступний день, пролунав лише ввечері.

— Київський вокзал, поїзд сімнадцятий, вагон шість, — лаконічно доповідав майору його помічник. — Купе четверте. Три місця у ньому наші.

— Коли відходить? — запитав Кірєєв.

— О десятій хвилині на першу.

… В купе м'якого вагона сиділи три пасажири. Двоє біля вікна безтурботно розмовляли, ділилися враженнями про столицю, третій читав газету. В тих, що розмовляли, з вимови легко було впізнати українців. Обидва вони були молоді, засмаглі, веселі. Пасажир, який заглибився в читання газети, на вигляд був старший. Здавалося, він так захопився якоюсь статтею, що і не помічав нічого, що відбувалося в купе.

Заговорило радіо поїзда. Диктор сповістив про відхід поїзда через п'ять хвилин і попросив проводжаючих вийти з вагонів. Пасажир, який читав газету, поглянув на ручний годинник.

Пролунав свисток паровоза. Протяжно заспівали гальма тяги під вагоном.

— Що ж це ми, неначе неповним комплектом поїдемо, — промовив один з молодих людей біля вікна. — Четвертого все ще немає.

Але в цей час обережно прочинилися двері і в купе просунувся спочатку чемодан, а потім худорлявий, блідий чоловік у плащі, окулярах і солом'яному капелюсі.

— Про вовка помовка, а вовк тут! — весело промовив той самий з молодих людей, усміхаючись. — Тільки що про вас згадували.

Чоловік у плащі допитливо подивився на молодих людей і перевів погляд на третього пасажира. Цей все ще не відривався від газети, яка заважала тому, що зайшов, роздивитися його обличчя.

— Мало не спізнився! — із зітханням сідаючи на вільне місце, проти пасажира, який читав газету, промовив четвертий пасажир. — У Москві майже завжди так: закрутишся, а потім летиш на поїзд, висолопивши язика, і ледве-ледве встигаєш сісти.

— Добре однак, що встигли, — серйозно промовив пасажир, який читав газету. — А то ми вже думали, що даремно вас тут чекаємо, пане Голубєв.

Чоловік у плащі поривчасто схопився з місця, але молоді люди, які сиділи біля вікна, зразу ж кинулися до нього і міцно схопили його за руки.

— Обшукайте його! — наказав майор Кірєєв.

Це він, закриваючись

газетою, чекав тут Голубєва;

— Невже ви не догадалися, Голубєв, — говорив далі майор, — що, залишивши вас самого в машині, ми спеціально влаштували вам пастку? А я вважав вас розумнішим.

— У мене не було іншого виходу, — похмуро промовив Голубєв і додав із злою усмішкою: — Але тільки і ви даремно думаєте, що я захопив із собою фотоапарат Джонсона. Він тепер у надійних руках.

— Цілком можливо, — спокійно погодився Кірєєв. — Однак плівка у ньому не та, за якою ви полювали. Та, між іншим, і той, кому ви сунули фотоапарат на вокзалі, теж у наших руках. Адже ми вас ні на секунду не випускали з уваги, як тільки ви з машини моєї втекли.

Переглянувши відібрані у Голубєва документи, майор Кірєєв зауважив:

— А паспорт і гроші вам, видно, дали в обмін на фотоапарат? Виходить, що з автомата ви дзвонили резидентові: доповідали про виконання завдання. Так, хитро була задумана ваша операція, але і ми, здається, не осоромилися.

… Полковник Нікітін довго не відпускав руку майора Кірєєва.

— Не майстер я проголошувати урочисті промови, — усміхаючись, говорив він. — Скажу просто — молодець!.. А тепер скажіть мені: ви тоді запідозрили Голубєва, коли дізналися від Куницина, що він їздив на його машині до «Світлячка», чи раніше?

— Трохи раніше, товаришу полковник, — відповів Кірєєв, сідаючи в запропоноване Нікітіним крісло. — Першу підозру вселив мені парашутист. Здалося мені тоді, що його спеціально могли принести нам в жертву, щоб правдоподібніше мало вигляд повідомлення Голубєва. А потім, коли я почав догадуватися, що тайник Джонсона може бути в нашій машині, відразу ж подумав: «А чи не Голубєв підісланий до нас за плівкою Джонсона? Чи не спеціально він вигадав зустріч геленівських агентів в майже заміському кафе, щоб мати змогу їздити туди на наших машинах?» Ну, а потім, коли я прочитав прізвище Голубєва у списку Куницина, який він склав за моїм дорученням, мені цілком стало все ясно. Поклавши фотоапарат Джонсона на те саме місце, я майже не сумнівався, що Голубєв «клюне» на цю принаду.

— Так, — із задоволенням сказав Нікітін і ще раз потис руку Кірєєву, — щодо вас я не помилився! Знав, що не на один тільки щасливий випадок будете покладатися…

ЗМІСТ

В погоні за привидом

Загадка креслень інженера Гурова