Вірнопідданий
Шрифт:
— Я й сам збирався неодмінно побувати у вас. Але мене спішно викликають додому; наш старий управитель захворів. Я навряд чи встигну попрощатися навіть із своїми професорами. Завтра вранці я їду.
Геппель поклав йому руку на коліно.
— Подумайте добре, пане Геслінгу. Існують обов’язки і щодо старих друзів.
Він говорив повільно, і погляд його був такий проникливий, що Дідеріх мимоволі відвів очі.
— Коли б я тільки міг, — пробелькотів він.
Геппель сказав:
— Ви можете. Взагалі ви можете все, чого в даному разі треба.
— Як
— Ви добре знаєте як, — сказав Агнесин батько і, відсунувши свого стільця, провадив далі: — Сподіваюся, ви не думаєте, що Агнеса послала мене до вас? Навпаки, я повинен був обіцяти їй, що зовсім не буду втручатися і дам вам спокій. Але потім я подумав, що, власне, було б дуже нерозумно нам з вами і далі грати в хованки, коли ми такі близькі знайомі і я ще знав вашого покійного батька, та при цьому ще наші ділові зв’язки, і таке інше, і таке інше.
«Ділові зв’язки розірвані, мій любий!» — подумав Дідеріх. Він озброївся.
— Я зовсім не граю з вами в хованки, пане Геппелю.
— Тим краще. Тоді все гаразд. Я добре розумію: молода людина, особливо за наших часів, не наважується без опаски взяти шлюб. Але коли обставини складаються так щасливо, правда ж? Наші галузі тісно пов’язані, і якщо ви хочете розширити батьківське підприємство, то Агнесин посаг буде вам дуже до речі. — І от одним духом, намагаючись не дивитися в очі: — На жаль, у даний момент я можу дати готівкою лише дванадцять тисяч, але целюлози ви можете мати, скільки хочете.
«От бачиш, — подумав Дідеріх, — і ці дванадцять тисяч ти теж повинен будеш десь позичити, якщо тобі їх дадуть».
— Ви не зрозуміли мене, пане Геппелю, — проказав він, — я не збираюсь одружуватися. Для цього треба дуже великих грошей.
Геппель звів на нього перелякані очі, але спробував засміятися.
— Я можу понатужитись…
— Облиште це, — поблажливо зупинив його Дідеріх.
Геппель ставав усе безпораднішим.
— Що ж вам тоді потрібно?
— Мені? Абсолютно нічого. Я думав, що вам щось потрібно, бо ж ви прийшли до мене.
Геппель набрався сили.
— Так не можна, милий Геслінгу. Після всього, що сталося… Тим паче, що це триває так довго.
Дідеріх зміряв Агнесиного батька поглядом, кутки його губ опустилися.
— Значить, ви знали?
— Я не був певен, — пробурмотів Геппель.
І Дідеріх звисока:
— Інакше було б дивно.
— Я цілком довіряв своїй дочці.
— Часом так помиляєшся, — сказав Дідеріх, зважившись на все, що могло послужити йому для захисту.
У Геппеля почервонів лоб.
— Я і вам довіряв.
— Ви хочете сказати, що вважали мене за простачка? — Дідеріх засунув руки до кишень і відкинувся в кріслі.
— Ні! — Геппель схопився. — Але я не вважав вас за такого мерзотника, яким ви себе показали!
Дідеріх з гідністю підвівся.
— Ви дасте задоволення? — спитав він.
Геппель закричав:
— Саме цього вам і хотілося б! Звести дочку і пристрелити батька! В
— Що ви розумієте в питаннях честі? — Дідеріх так само роздратувався. — Я не зводив вашої дочки. Я поступився її бажанню і потім уже не міг відчепитися. Це в неї від вас. — І з обуренням: — Хто мені доведе, що ви не змовилися з нею від самого початку? Це пастка!
У Геппеля було таке обличчя, ніби він от-от закричить ще голосніше… Раптом він злякався і звичайним, лише трохи тремтячим голосом сказав:
— Ми занадто гарячкуємо, а наша справа занадто важлива. Я обіцяв Агнесі не втрачати самовладання.
Дідеріх в’їдливо засміявся:
— Бачите, як ви брешете? Допіру ви сказали, що Агнеса ні сном ні духом не знає про те, що ви у мене.
Батько винувато посміхнувся.
— По-доброму завжди можна домовитися, чи не так, мій любий Геслінгу?
Але Дідеріх вважав, що розмовляти «по-доброму» небезпечно.
— Який я вам до біса любий Геслінг! — загорлав він. — Для вас я пан доктор!
— Ах, так! — мовив, заціпенівши, Геппель. — Певно, вас ще ніхто не величав паном доктором? Ви можете пишатися, що почуєте цей титул уперше за таких обставин.
— Чи не збираєтеся ви образити і честь мого стану?
Геппель відмахнувся.
— Я не хочу ображати нікого і нічого. Я тільки питаю себе, що ми, дочка моя і я, вам зробили? Вам справді потрібний такий великий посаг?
Дідеріх відчув, що червоніє. Тим рішучіше пішов він у наступ.
— Якщо ви неодмінно хочете знати, то моє моральне почуття не дозволяє мені одружитися з дівчиною, яка не може дати мені в посаг свою чистоту.
Геппель, очевидно, знову хотів обуритись, але його вже не вистачало на це — він тільки ледве стримав ридання.
— Якби ви бачили сьогодні її горе! Вона призналася; мені в усьому, бо не могла більше витримати. Мені здається, вона навіть мене більше не любить, тільки вас. Чого ж ви хочете, адже ж ви перший.
— Звідки я знаю? До мене у вас бував якийсь добродій, на прізвище Мальман.
Геппель відсахнувся, ніби його вдарили в груди.
— Авжеж, хіба можна знати? Хто збрехав раз, збреше і двічі. — І додав: — Ніхто не може від мене вимагати, щоб я зробив таку, як вона, матір’ю моїх дітей. Для цього у мене надто розвинене почуття відповідальності перед суспільством. — 3 цими словами він одвернувся, присів навпочіпки перед відчиненим чемоданом і почав укладати речі.
За спиною він чув тепер справжнє ридання Агнесиного батька і піймав себе на тому, що й сам розчулився; і тими благородно-мужніми думками, що їх він висловив, і горем Агнеси та Агнесиного батька, втамувати яке забороняв йому обов’язок, і болісною згадкою про своє кохання, і всім цим злощастям… Із завмиранням серця слухав він, як пан Геппель відчинив і зачинив за собою двері, як скрадався коридором і з легким шумом зачинив парадні двері. «На цьому край», — і Дідеріх уткнувся в наполовину заповнений речами чемодан і розплакався. Ввечері він грав Шуберта.