Вірнопідданий
Шрифт:
— Ах, так, ви ж учасник сорок восьмого року…
— Мій милий юний друже, ви хочете сказати: дурень і переможений. Так, ми були переможені, бо ми були настільки дурні, що вірили в наш народ. Ми вірили, що він сам доможеться того, що тепер одержує від своїх володарів ціною рабства. Ми уявляли собі його могутнім, багатим, свідомим своїх інтересів і готовим змагатися за майбутнє. Ми не бачили, що без політичного виховання, котрого в нього менше, ніж у всіх інших народів, він приречений був по нетривалім піднесенні знову скоритися силам минулого. Вже за наших часів було дуже багато таких, які, не турбуючись про ціле, дбали тільки про свої власні інтереси і були раді, якщо, гріючися в промінні чиїх-небудь милостей, могли
— Бісмарк все ж таки дещо зробив, — з тихим торжеством сказав Дідеріх.
— В тому й справа, що йому було дано владу це зробити! І при цьому він усе зробив тільки фактично, а формально сховався за іменем свого володаря. Ми, громадяни сорок восьмого року, були чесніші, я маю право так говорити, бо сам я тоді поплатився за те, на що зважився.
— Я знаю, вас було засуджено на смерть, — сказав Дідеріх, знову стихнувши.
— Я був засуджений за те, що боронив суверенітет національних зборів проти єдинодержавства і очолив повстання народу, змушеного вдатися до самозахисту. Ось чим для нас була єдність Німеччини: обов’язком сумління, особистим обов’язком кожного, за який він відповідав. Ні! Ми не співали хвали нікому з так званих творців німецької єдності. Коли я в цьому самому будинку разом з моїми останніми друзями чекав, переможений і зраджений, на королівських солдатів, я був — великою чи нікчемною — але людиною, яка сама творить свій ідеал: однією з багатьох, але людиною. Де вони тепер?
Старий замовк і насторожився, начебто до чогось прислухаючись. Дідеріхові стало душно. Він відчував, що немає більше права мовчати. Він сказав:
— Німецький народ, дякувати богові, більше не народ мислителів і поетів, він прагне мети сучасної і практичної.
Старий відірвався від своїх думок і вказав на стелю:
— Тоді все місто бувало в моєму домі. Тепер тут так безлюдно, як ніколи, навіть Вольфганг поїхав геть. Я давно б усе кинув, але, молодий чоловіче, треба поважати своє минуле, хоч ми й були переможені.
— Безперечно, — сказав Дідеріх. — І потім ви й досі наймогутніша людина в місті. Місто, так усі говорять, належить панові Буку.
— Але я цього зовсім не хочу, я хочу, щоб місто належало самому собі. — Він глибоко зітхнув. — Це довга історія, ви поступово довідаєтеся про неї, коли познайомитеся з нашим урядуванням. День у день уряд і його довірені — юнкери — утискають нас дедалі більше. Сьогодні нас змушують віддавати наш газ поміщикам, які не платять нам податків, завтра ми повинні будемо прокладати їм шляхи. Кінець кінцем у нас відберуть наше самоврядування. Ви побачите, ми живемо в обложеному місті.
Дідеріх поблажливо посміхнувся:
— Ну, навряд чи справа стоїть так погано, адже наш кайзер така передова людина.
— Авжеж, — сказав старий Бук. Він підвівся, похитав головою, але вважав за краще промовчати. Він простяг Дідеріхові руку.
— Любий докторе, вашу дружбу я цінуватиму, як цінував дружбу вашого батька. Після нашої розмови я плекаю надію, що ми підемо руч-об-руч.
Під теплим, ясним поглядом старого Бука Дідеріх ударив себе в груди:
— Я цілком переконаний ліберал!
— Насамперед я застерігаю вас від урядового президента [4] фон Вулькова. Він — ворог, якого посадовили на шию нашому місту. Магістрат підтримує з фон Вульковом тільки найнеобхідніші стосунки. Мені особисто цей пан робить
— О! — вигукнув Дідеріх, щиро вражений.
Старий Бук уже відчиняв йому двері, але нібито ще роздумував над чимось. — Заждіть-но! — Він поквапливо підійшов до книжкової шафи, нахилився і виринув із курних глибин з маленьким майже квадратовим томиком. З притаєною радістю на почервонілому обличчі він поквапливо ткнув його Дідеріхові до рук. — Ось, візьміть! Це мій «Дзвін на сполох»! Я теж був поетом — тоді. — І він легко виштовхнув Дідеріха з кімнати.
4
Урядовий президент — начальник округу у вільгельмівській Пруссії.
Вулиця Флейшгауергрубе піднімалася досить круто вгору, але Дідеріх засапався не тільки тому. Спочатку він був трохи приголомшений, але помалу в нього з’явилося почуття, що він дався пошитися в дурні. «Цьому старому балакунові тільки горобців лякати, а мені він ще імпонує!» Йому неясно пригадалося дитинство, коли старий пан Бук, який був засуджений на смерть, викликав у нього таку ж пошану до себе і майже такий самий жах, як і поліціянт на розі або привид у замку. «Невже я навіки лишуся такою квашею? Інший не дозволив би так поводитися з собою!» Те, що він мовчав або вкрай нерішуче заперечував проти таких компрометуючих промов, так само могло мати неприємні наслідки. Він придумав енергійні відповіді для наступного разу. «Це була пастка! Він хотів піймати мене і знешкодити… Але він ще побачить!» І, твердо крокуючи по Кайзер-Вільгельмштрасе, Дідеріх стискав кулаки в кишені. «Поки що доведеться з ним ладнати, але горе йому буде, коли я стану сильніший за нього!»
Бургомістрів будинок був заново покритий олійною фарбою, а дзеркальні шибки, як завжди, сліпуче блищали. Двері відчинила гарненька покоївка. Сходами, де усміхнений фарфоровий хлопчик тримав у руці лампочку, і через передпокій, в якому майже перед кожним столиком або стільцем лежав килимок, Дідеріха провели до вітальні. Вона була із світлого дерева і обвішана приємними картинами, під якими бургомістр і ще якийсь пан сиділи за сніданком. Доктор Шеффельвейс простяг Дідеріхові бліду руку і при цьому оглянув його поверх пенсне. Проте не можна було з певністю сказати, що він дивиться на нього, — такий невиразний був погляд його очей, безбарвних, як усе обличчя з ріденькими бачками, що розліталися в боки. Бургомістр кілька разів відкривав рота, перш ніж підшукав речення, яке ні до чого не зобов’язувало.
— Рубці добрячі! — сказав він і звернувся до другого пана: — Чи не так?
До цього другого пана Дідеріх спершу поставився з великою стриманістю, бо він дуже скидався на єврея. Але бургомістр відрекомендував: — Асесор Ядасон з прокуратури, — після чого Дідеріх, звичайно, не міг не віддати глибокого поклону.
— Сідайте-но мерщій, — сказав бургомістр, — ми саме починаємо. — Він налив Дідеріхові портеру і подав йому сьомги. — Жінки й тещі нема вдома, діти — в школі, прямо парубоцький рай, за ваше здоров’я!
Єврейського вигляду пан з прокуратури був цілком зайнятий покоївкою. Поки вона поралася біля стола коло нього, його рука зникла. Коли покоївка вийшла, він хотів почати розмову про громадські справи, але бургомістр не дав йому й слова сказати:
— Мої дами повернуться не раніше як в обід, бо теща пішла до зубного лікаря. Я знаю, йому доведеться з нею поморочитись, а тим часом дім увесь наш. — Він витяг з буфета пляшку лікеру, похвалив його, вислухав від гостей потвердження його високої якості і монотонно, не перестаючи жувати, і далі вихваляв ідилію своїх дообідніх годин. Помалу, всупереч життєрадісному настрою, обличчя його ставало все стурбованішим, він відчував, що розмова так далі тривати не може, і після того, як з хвилину всі помовчали, зважився: