Візантійська фотографія

Ешкилев Владимир Львович

27-ма хвилина уроку

Галина Соболь піднімає заплямлену чорнилом руку: «Я вже написала, Тетяно Юрківно!» — На надсвідомому путівці Псевдосковорода-11 сідає у високу траву і починає складати «Тренос, себто Плач, на падіння граду велія Постмодернополіса». У Симфонії Стану відбуваються зрушення. Опорна структура у формі Веселкової Арки дестабілізована повстанням та еміграцією модифікантів, вона втрачає наповненість кольорами. Перемагає сірий колір. На руїнах Постмодернополя кричить зґвалтована мавпа Юнія. — Соболь зачитує щойно складений цитатний план. Слухаючи її, Балюта відчуває, що хоче спати. — Бічуноза знову чухає ніс.

28-ма хвилина уроку

Ґольдман вирішує не дописувати свій план. Вона розкриває роман Желязни і вмощує його на коліна. — Від інтелектуального перенапруження в Стьобецької болить голова, і головний біль її викликає зливу над екзистенційним путівцем. Вона змиває обидві трансформації

Григорія Савовича і перетворює облудоїда на пластикову іграшку. — Гортаючи збірку творів Сковороди, Тетяна Гундяк натрапляє на текст: «Стада сії билі соборіща обез'ян філософськіх, кої, кромє казістой маскі (разумей філософскую епанчу і бороду), нічево существа от істінния мудрості нє імелі». — У Симфонії починається занепад Теми Літератури. Розхитана Арка втрачає чіткі обриси, злива змиває Модернополь і профанічні села. Зарослий реальністю облудоїд переходить із надсвідомого можливого у пластикове, свідоме, грубо матеріальне, майже мертве наявне. При переході він минає три кордони буття: сутностей знаків, знаковий і суттєвий. На кожному кордоні його обшукують митники і відбирають ретельно сховані в пластикових безоднях ознаки складности. Вже зовсім спрощений облудоїд мовчки вертається в торбу Гліба Олійника; він перебуває в такій простоті, що навіть не годен усвідомити, що торби не залишав. — У мить загибелі Модернополя та профанічних селищ падає на підлогу «Хрестоматія Української літератури», що належить Галині Гундяк. Від звуку падіння всі суб'єкти Симфонії здригаються, і це прискорює занепад четвертої Теми. — Пузло підспівує рефрен з пісні московських андерґраундних ваґантів: «Вавилон падає! Вавилон падає!» — 3 цього моменту в Симфонії стану визначається пауза. Ґольдман читає 99-ту сторінку «Створінь світла, створінь мороку»: «Цитадель Марачека, яка самим своїм існуванням свідчить, що деяким речам дано продовжуватися майже вічно,

29-та хвилина уроку

і вони, навіть затоплені зубожінням та упослідженням, існують, незважаючи на всі…» — Галина Соболь отримує оцінку «п'ять» за складання цитатного тематичного плану згідно з пропонованою схемою. — У Симфонії з'являються дві можливі кандидатури на п'яту Тему, Це Знак Виродження та Знак Вавилону. Кожен із Знаків розгортає власну спіраль екзистенційного уможливлення, претендуючи на закріплену структурність. — Світлана Гундяк складає свій варіант плану і дає його на списування Тодоській. Світлана відчуває втому

30-та хвилина уроку

і це відчуття підживлює спіраль Знаку Виродження. Вона резонує втомі Синила, Соболь та Бічунози і ще більш підсилюється. Спіраль Знаку Вавилону розгортає просторову структуру за рахунок ображеної Маркевич, яка раптом перестає працювати з цитатами для плану, її невдоволення огортається оболонкою визначености і досягає конкретности прагнення та рішення. Вона згадує запрошення на вечірку до Лисого. «Там будуть „відик“ і доросліхлопці», — передбачає Юлія. — Спіраль Вавилонського Знаку притягує до своєї структури уламки Модернополя та Постмодернополя, формує з них цеглини майбутніх вавилонських веж. Боротьба двох знаків загрожує Симфонії анігіляцією. — Тетяна Юрківна двічі підряд дивиться на годинник.

31-ша хвилина уроку

Для збереження Симфонії Стану вищі сили буття приймають рішення об'єднати у п'ятій теміобидва конкуруючі знаки. Визначається назва нової Теми: «Валтасарова учта». Формою просторового розгорнення Теми обирається двоопукла лінза, темпом — Largo (тяжкоповільно). — Бічуноза пхикає. — «5.6. Межі моєї мови означають межі мого світу». — У надсвідомому окреслюються обриси Лінзи Виродження. Вона строката та хтива. — Чотирнадцять учнів із двадцяти двох дописують цитатний план. — «Тут привиди страховищ», — читає Ґольдман, — «і Сета, що вічно перемагає їх, ведуть вічну боротьбу крізь мармур спогадів — крізь вежі та стіни Цитаделі Марачека, найдавнішого міста світу».

32-га хвилина уроку

На строкатій та хтивій поверхні Лінзи будуєтеся Вавилон. Він цегляний і плинний, і мешканці його, зроблені з мороку та бажань суб'єктів Симфонії, будуються разом із ним. Спочатку вони зовсім прозорі для темряви, аж поки не з'являється цар Вавилону-на-Лінзі Валтасар Перший, котрий наповнює червоним непрозорим світлом, світлом підземних інфернальних вогнищ. Це мерехтливе і мертве світло зупиняє плин псевдоцеглин, і місто набуває статики, чорнішає. Його горельєфи, зроблені із залишків Постмодернополя, зберігають безпричинну невизначеність і здатність до модифікацій; піддані Валтасара застигають перед ними у роздумах про інші світи, радісніші, аніж Вавилон-на-Лінзі. Всі його мешканці мають прізвище Гундаксар і безліч потрійних імен, їх усіх безперестанку мучить головний біль, вони двостатеві. Вони бояться лінзотрусу й царя і не пам'ятають своїх предків. У них і немає предків. Уся їхня наука займається дослідженням залишків Постмодернополя, її культ — багатобожжя металів, хресно-хрестоматійні ходи перехідних періодів, розщеплення

Цілісности на доступні шлункові елементи. Лінза Виродження їх ненавидить ненавистю матері, що приречена породжувати покручів. Лінзотрус. — Золотаренко відчуває сильну втому. Йому раптом здається: ще мить — і голова впаде в обійми розгорненої хрестоматії. В якусь хвилину його свідомість перетинає кордон чуттєвости і досягає надсвідомого простору знакових сутностей, де уможливлюється Симфонія. Він бачить Лінзу Виродження. Нажаханий видовищем, Золотаренко повертається у наявне і озирається. Його очі зустрічаються з очима Фіри Ґольдман, і він червоніє. — Лінзотрус припиняється. З цієї нагоди цар Валтасар оголошує свято з палацовою учтою.

33-тя хвилина уроку

Запрошений до учти Гундаксар Ян-Вангус-Нострадамус, офіційно ліцензований та акредитований при царському палаці пророк Вавилону-на-Лінзі, бачить у кришталевій кулі якусь істоту, яку вважає астральною потворою. Насправді він бачить Тетяну Юрківну, яка записує в класний журнал тему уроку. Записавши тему, вона каже учням: «Час, відведений для написання плану, вичерпався. Хто не встиг зробити зараз, зробить удома, а я перевірю на наступному уроці». — Ян-Вангус-Нострадамус перекладає вимовлене вчителькою: «Вичерпався час Плану Вашого». Він визначає видіння як пророцтво другої категорії, записує його на дорогоцінному пергаменті, зробленому зі шкіри найкращого друга царя. Потім він вирушає на Валтасарову Учту. — «Суб'єкт не належить до світу, — досягає Славомир Балюта тези Вітґенштайна за позицією 5.632, — а є межею світу». Балюта намагається відчути себе кордоном світу, але відчуває тільки сверблячку на тілі. «Треба попрасувати сорочку», — вирішує співголова філософського товариства і затримує погляд на Тетяні Юрківні. Балюта згадує, що Марсель Пруст поділяв жінок на тих, що збуджують чоловіків, коли спокусливо вписані розкошами тіла у спальний інтер'єр, і тих, котрі гармоніюють очікуванням інтимних пестощів із незайманими речами світу (плескіт води, тремтіння листя, тремтливість денної трави, де блукають маленькі потвори, ворожі гарячим оголеним тілам). Балюта вирішує, що Тетяна Юрківна належить до другої категорії за класифікацією Пруста, і накреслює тему та приблизний план розмови з нею відразу після відкритого уроку, коли він запросить це дитя природи на лісовий недільний бенкет для членів філософського товариства імені Миколая Хомського. Він уявляє, як вони удвох залишать нестерпно п'яних бенкетуючих філософів (якраз після тосту за здоров'я покійного Хомського), заглибляться в жовті, золоті, пурпурові, імбирні хащі застиглого в жовтневості й передчутті листопадовости, грудневости лісу, як масне і хворе осіннє сонце плесне шафраном та стронцієм на оголену шкіру Тетяни і залишить на ній блукаючі фіолетові тіні, немов плями розчавлених улітку афин на рожевому шовку, вицвілому від липневого непереможного сонця… — У царському палаці раби Валтасара запалюють смолоскипи.

34-та хвилина уроку

Смолоскипів сто сорок чотири. Гофмаршал Вавилону-на-Лінзі Гундаксар Ігва-Гур-Амалія слідкує за сервіруванням столу. Раби ретельно полірують плиту, зроблену із уламку Постмодернополя — всі гості царя знають, що на цій плиті невидимою рукою будуть накреслені літери пророчих слів. Їхня поява, згідно з бенкетною програмкою, очікується між стриптизом та подаванням на стіл фаршированої ментальности. — «А тепер, — каже Тетяна Юрківна, — Олена прочитає нам напам'ять дві басні Григорія Савовича Сковороди — „Ворона і Чиж“ та „Жаби“. Будь ласка, Оленко, вийди до дошки». Оленка Паньків напівзляканим рухом відриває запаковане у шкільну уніформу тіло від стільця, приречено просувається до вчительського столу і заклякає поряд із Тетяною Юрківною у парадній нерухомості взірцевого вартового.

35-та хвилина уроку

«Нєподальоку от озера, — починає вона, — в котором відни билі жаби. Чиж, сідя на вєтвє, пєл…» — Юлія Маркевич пише записку Стьобецькій: «Якщо хочеш, подруга, йдемо разом сьогодні увечері до Лисого. В нього старі поїхали до Польщі, хата вільна. Він має „відик“. Я за тобою зайду о сьомій». — Гості Валтасара починають наповнювати бенкетну залу палацу. Вони в чорному святковому одязі, ретельно поголені, з відполірованими до блиску зубами. Зуби гостей блищать так сильно, що в декого з присутніх очі вкриваються захисною плівкою. Потроху вся зала наповнюється Гундаксарами. Вони співають сакральний гімн: «Нехай добра лінза вироджується без лінзотрусів! Нехай живе вічно наш справедливий тлустий Валтасар!» — Стьобецькій передають записку від Юлії. Вона читає записку, декілька секунд думає, потім обертається до Маркевич і примружує на знак згоди красиві, сірі, ледь скошені очі. Юлія посміхається кутиками рота. — У бенкетну залу входить сам цар Валтасар.

36-та хвилина уроку

Гундаксари вітають свого володаря гучним клацанням полірованих зубів. Учта починається, і Ян-Вангус-Нострадамус подає монарху пергамент із Пророцтвом Вичерпання Плану. Цар задоволений, бо ментальність лінзомешканців базується на аксіомі, що життя = виродженню, і кожне пророцтво, що підтверджує цю істину, наповнює щирих вавилонян почуттям спокійної якісної приречености, наповненої життєвим змістом. «Жаби поскакалі іскать для себя новеє жіліщє…» — декламує Паньків.