Єва
Шрифт:
Фалько зацікавлено вигнув брову. У Харамі відбулася одна з найбільш запеклих битв цієї війни. Добровольці з міжнародних комуністичних бригад протистояли маврам із підрозділу регуларес та їхнім європейським командирам, які взяли на себе левову частку відповідальності за ведення бойових дій. Втрати були величезними.
– Ви там були?
Вкрай пихатий, Ґорґель покрутив вус.
– Так.
– І це справді було настільки жахливо, як писали газети?
– Може, навіть гірше.
– Отакої! Мене тішить, що ви можете розповісти правду.
– Дякую. – У погляді Ґорґеля знову промайнула іскра недовіри. – Ви в цивільному вбранні. Хіба ви не в армії?
Фалько усвідомлював, що Ческа не відриває від нього пильного погляду.
– Ні,
Недовіра змінилася зневагою.
– Розумію.
– Імпорт-експорт. – Фалько навмисно скривив обличчя у цинічній гримасі.– Товари першої необхідності і таке інше. Не лише в окопах можна захищати Іспанію від епідемії марксизму.
– Ясно.
Зневага Ґорґеля стала фізично відчутною. Задоволений, він розвернувся до Чески, ніби закликаючи її звернути увагу на кожну деталь. Це означало, що він подолав випробування, і Фалько вирішив, що настала слушна мить роздивитися жінку в більш невимушеній і природній манері. Її світлі очі стежили за ним – уважно, оцінююче й дещо обережно, – але вона опанувала себе. Зухвала поведінка Фалько дала їй достатньо часу, аби повернути самовладання і триматися належно. Найцікавіше у цій ситуації, сказав він собі, що, якби їхні стосунки були серйознішими, Ческа, безсумнівно, виявила би ідеальну холоднокровність. Жінка, яка має приховувати щось важливе (особливо якщо вона заміжня), зазвичай прикидається краще, ніж та, що переймається через легкий флірт. Ось чому Фалько метнув на неї схвальний погляд і вдруге усміхнувся їй.
– Мої вітання, – сказав він. – Ви маєте пишатися вашим чоловіком.
– Я й пишаюся ним.
Вимовивши ці слова, вона сильніше стиснула руку Ґорґеля. Якби не чутки про її коханців, цинічно подумав Фалько, мене б зворушила така подружня вірність. Солдат та його запашний трофей. Якусь мить, не виходячи за межі пристойності, Фалько впивався очима в її смагляве аристократичне обличчя. Від Чески, як і минулого разу, пахло парфумами «Амок», губи були нафарбовані яскраво-червоною помадою. Вона й досі приголомшливо гарна, збагнув він, і це відкриття завдало йому майже фізичного болю. Як прикро, що її супроводжує чоловік. Його присутність у Севільї геть недоречна. Жахливе невезіння. Ческа зовсім близько і водночас недосяжна. Кілька місяців тому між ними щось виникло, але історія не продовжилася. Життя крутиться швидше за будь-яку карусель.
Відвернувшись від жінки, він помітив задумливий погляд Пепіна Ґорґеля. Той похмуро спостерігав за ним, ніби запитуючи себе, чому вони втрьох застрягли на сходах готелю «Андалусія Палас». Час забиратися звідси.
– Я був радий вас бачити, – мовив Фалько, надягаючи капелюха.
На вулиці Сьєрпес вирувала активність. Розмаїття товарів на вітринах крамниць – взуття, капелюхи, віяла, сумки, годинники, літографії, фігурки святих – немовби свідчило, що життя в місті протікало звичним руслом. Відмінність полягала в тому, що в натовпі було більше людей у військовій формі, жінок у траурному вбранні і чоловіків із жалобними пов’язками на рукавах. Крім того, зникли колишні чистильники взуття, яких добре пам’ятав Фалько, – циганоподібні севільянці середнього віку з мозолистими руками. Їх замінили хлопчаки, які сиділи навколішки біля ящиків із гуталіном і плетених крісел, відведених для особливих клієнтів – поважних торговців. Це сталося тому, що їхні батьки та родичі були вбиті або потрапили до в’язниці відтоді, як легіонери генерала Кейпо де Льяно знищили квартал Тріана на іншому березі Гвадалквівіру – останній бастіон Республіки, який чинив збройний опір повстанцям 18 липня. Минуло майже вісім місяців, але жахіття не закінчилося – на цвинтарі Сан Фернандо і біля мурів арабської фортеці Макарена щоранку відбувалися розстріли. І залпи ще довго гримітимуть. Як відзначалося в статті на першій шпальті газети АВС (Фалько гортав її під час сніданку): аби врятувати пацієнта, треба провести болісну, але необхідну операцію – відтяти хвору частину тіла. Щось таке.
Фалько увійшов до Торгово-промислової палати, перетнув вітальню, де пахло кавою,
– Ти запізнився, – пробурмотів адмірал.
Керівник НІОС, як завжди, був одягнений у цивільне; на столі перед ним лежав пошарпаний шкіряний портфель. Фалько трохи відсунув убік манжету і позирнув на годинник. Запізнився лише на дві хвилини.
– Вибачте, сеньйоре, – сказав він.
З-під сивих вусів знову долинуло сердите бурчання. Адмірал вийняв з кишені пакет тютюну і почав набивати люльку, але спершу показав чубуком на чоловіка, який сидів по інший бік столу.
– Ти, певно, впізнаєш його. По світлинах.
Фалько кивнув. Важко було не впізнати цього пана середнього віку з рідким волоссям і круглими окулярами в роговій оправі. Він був одягнений в елегантний двобортний костюм у блакитну смугу. Фалько – завсідник лондонських ательє на Севіл Роу – одразу визначив, що таке вбрання коштувало надзвичайно дорого. Золота шпилька скріплювала лимонну краватку з комірцем сорочки.
– Гадаю, так.
Адмірал утретє щось промимрив під ніс. Звук нагадував кабанячий рик. Сьогодні він встав не з тієї ноги, подумав Фалько.
– Гадаєш? Що ж ти за шпигун? Де твій професіоналізм?
Чоловік спостерігав за Фалько з холодною цікавістю, не підводячись і не простягаючи йому руки. У ньому відчувалося щось крижане і жорстоке. З-під товстих скелець дивилися проникливі очі, що виявляли цілковитий спокій. Очі впевненої в собі людини, здатної купити будь-що і здобути все, що заманеться, одним словом або помахом руки. Фалько бачив це обличчя в газетах, світській хроніці ілюстрованих журналів і навіть, задовго до повстання, у репортажі про полювання чи автоперегони – чоловік супроводжував короля Альфонсо ХІІІ. Але він ніколи не бачив його наживо. Моторошний погляд.
– Томас Феріоль, – мовив Фалько.
Адмірал незворушно розкурював люльку.
– Правильна відповідь, – відзначив він, не підводячи голови. – А тепер сідай і забудь це ім’я.
Фалько послухався, намагаючись перетравити інформацію. Томас Феріоль власною персоною. Переконаний монархіст, який казково розбагатів завдяки нерозкритим брудним аферам – фальшивим банкрутствам і контрабанді у великих масштабах, пірат у білому комірці, що вирізнявся англійською стриманістю і тевтонською холоднокровністю, був головним спонсором повстанців. Саме він орендував літак «Драгон Рапід» і найняв англійського пілота, аби той 18 липня вивіз із Канарських островів до Тетуана генерала Франко, який узяв на себе командування військами, що повстали в Марокко. Саме він придбав за мільйон фунтів стерлінгів дванадцять італійських літаків «Савоя», і, поки ці літаки прямували до Іспанії, саме він посприяв тому, що п’ять танкерів, зафрахтованих однією з його лондонських фірм і завантажених пальним для державної компанії «Кампса», змінили курс і рушили до зони, яку контролювали повстанці. Попри те що Томас Феріоль зачаївся в тіні й не афішував своїх поглядів, він був офіційним банкіром франкістської Іспанії.
– Ось мій агент. Я розповідав вам про нього в Саламанці,– звернувся адмірал до Феріоля. Обоє дивилися на Фалько.
– Ви сказали, що на нього можна покластися, – мовив фінансист.
– Абсолютно, хоча він діє оригінальними методами.
– А ще ви сказали, що ручаєтесь за його компетентність.
– На всі сто відсотків.
– І що він має широкі зв’язки.
– Так. Мій помічник зовсім не схожий на тих нікчем, що принижуються, оббиваючи пороги. Останнім часом їх забагато. – Адмірал роздивлявся Фалько так критично, ніби казав про нього щось образливе. – Він на короткій нозі з усіма швейцарами, барменами й круп’є найкращих готелів і казино Європи й Східного Середземномор’я. Хлопець з пристойної родини, який зійшов на криву стежку.