Єва

Перес-Реверте Артуро

– Знаю цей тип.

Запала мовчанка. Потім Феріоль злегка кивнув головою і адмірал відсунув незапалену люльку, розкрив

портфель і витяг кілька картонних тек із документами. Поклав перед Фалько чистий аркуш паперу.

– Записуй сюди те, що вважаєш за потрібне, але без конкретних імен, дат і адрес. Потім віддаси мені. Звідси не можна виносити документи.

– Гаразд.

– Я волів би почути «Слухаюсь». Інакше цей сеньйор вирішить, що ти мене маєш за ніщо.

Фалько усміхнувся.

– Слухаюсь, адмірале.

– Коли ти востаннє був у Танжері?

– Два з гаком роки тому. Зима тридцять четвертого.

Адмірал удав, ніби пригадує.

Світло у вітальні падало так, що його очі – скляне і справжнє – здавалися різнобарвними.

– Ти виконував наше завдання?

– Так. – Фалько з сумнівом покосився на Феріоля, але адмірал кивнув йому, заохочуючи розповідати далі.– Справа Коллінза.

– Точно. Я пам’ятаю.

Фалько теж пам’ятав. Поїзд із Сеути до Тетуана, одинадцять днів нудьги, що їх він провів на ліжку в готелі «Реґіна» в очікуванні наказу вирушати до Танжера і ліквідувати там британського інженера, який затіяв подвійну гру, продаючи республіканські військові секрети нацистській Німеччині. Зрештою ця історія закінчилася чудово для всіх, за винятком англійця.

Конец ознакомительного фрагмента.