Вбивство на 31-му поверсі

Вале Пер

Голос його ставав дедалі твердіший і впевненіший. Та враз він жалібно додав:

— Де ж я знав, що зчиниться такий шарварок! І гадки не мав.

— Яким клеєм ви користувалися?

— Власним. Звичайним клеєм. Комісар Єнсен кивнув головою.

— Покажіть своє посвідчення.

Молодик відразу подав його. На ньому було шість червоних позначок, усі перекреслені синім.

— Дарма відсилати мене лікуватися. Я вже тричі там був.

Єнсен віддав йому посвідчення.

— А от вона ні,— молодик кивнув на

другу кімнату. — Властиво, ви самі й винні. Ми чекали на вас від минулої ночі, а що ж бо ще можна робити з нудьги? Я не вмію сидіти без діла Бідна дівчина

— То ваша наречена?

— Можна сказати й так.

— Вона тут мешкає?

— Здебільшого тут. Дівка на всі сто, тільки клопоту з нею багато. Трохи, бачте, старомодна Зате вже темперамент — просто вогонь, якщо ви розумієте, про що я кажу.

Єнсен кивнув головою.

— А скажіть, якби дядько… якби вони не були такі великодушні й не відкликали позов, яка б на мене чекала кара?

— Це вирішує суд, — сказав Єнсен і згорнув нотатника Молодик узяв цигарку й закурив. Тоді зліз із підвіконня і безсило прихилився до стіни.

— Інколи встряєш у чортзна-що, — сказав він. — Добре, що мені щастить у житті.

Єнсен сховав нотатника в кишеню й позирнув на двері.

— А перше ніж наклеїти літери, ви їх повидирали з газет чи звідки?

— Звісно, з газет.

— Повидирали?

— Так.

— Не повирізували ножицями?

Молодик швидко потер перенісся, провів рукою по бровах і наморщив лоба Тоді подивився на Єнсена

— Я добре не пригадую, — врешті сказав він.

— А ви спробуйте. Пауза

— Ні, не пригадую.

— Де ви вкинули листа?

— Тут, у місті.

— А докладніше?

— До якоїсь скриньки.

— Де саме та скринька міститься?

— Не уявляю собі.

— Не уявляєте, де вкинули листа?

— Я ж сказав, що десь у місті. А до якої саме скриньки,

не пригадую.

— Не пригадуєте?

— Ні. Смішно було б запам'ятовувати такі дурниці. В місті повно поштових скриньок. Правда ж?

Єнсен нічого не відповів.

— Правда ж? — роздратовано перепитав молодик.

— Правда

— Отож-бо.

— Але хоч пригадуєте, в якій частині міста ви його вкинули?

Молодик спробував піймати комісарів погляд, але той байдуже дивився у вікно. Коли йому не пощастило, він схилив набік голову й сказав:

— Ні, не пригадую. Хіба не однаково?

— Де живуть ваші батьки?

— У східній частині міста.

— Може, ви вкинули листа поблизу їхнього будинку?

— Я ж кажу, що не знаю. Яке це, в біса, має значення?

— А може, в південній частині?

— Так, хай йому грець. Тобто ні. Не знаю.

— Де ви вкинули листа?

— Не знаю, кажу, якого ви ірода присікались! — істерично крикнув молодик. Тоді затнувся й голосно відітхнув. Трохи помовчавши, він додав: — Я гасав того

вечора по цілому місті.

— Сам?

— Так.

— І ви не знаєте, де вкинули листа?

— Ні! Скільки вам товкти, га?

Молодик почав ходити по кімнаті, швидко, дрібно ступаючи.

— Отже, не пригадуєте?

— Ні.

— Не знаєте, де вкинули листа?

— Ні! — закричав той, уже не володіючи собою.

— Одягайтесь і ходімо, — наказав комісар Єнсен.

— Куди ходімо?

— У поліцію, до шістнадцятої дільниці.

— А хіба вам мало, як я завтра все це запишу на папері? Я мав… інші плани на сьогоднішній вечір.

— Мало.

— А як я відмовлюсь іти з вами?

— Не маєте права Ви арештовані.

— Арештований? Та як ви смієте, махоре клишоногий? Вони ж відкликали свій позов! Арештований! За що?

— За неправдиве свідчення.

Дорогою вони не перемовилися жодним словом. Арештований сидів ззаду, і Єнсен міг стежити за ним у дзеркало, майже не повертаючи голови. Молодик нервувався. Він ненастанно моргав очима під окулярами й кусав нігті, коли вважав, що на нього ніхто не дивиться.

Єнсен заїхав на подвір'я й поставив машину коло дверей підвалу. Потім провів арештованого повз реєстраційний стіл, поминув камери, де за блискучими ґратками видно було п'яниць, що або плакали, або тупо сиділи, обвиснувши всім тілом. Єнсен відчинив останні двері й опинився з арештованим у ясно освітленій камері. Стеля, стіни й підлога були білі, а посередині стояв ослінчик з білого бакеліту.

Арештований уперто, але й водночас розгублено озирнувся і сів на ослінчик. Єнсен вийшов і замкнув за собою двері.

У своєму кабінеті він зняв трубку, набрав три цифри і сказав:

— Пошліть в ізолятор слідчого. Ідеться про неправдиве свідчення. Арештований повинен признатися. Справа негайна

Потім він дістав з нагрудної кишені білу картку, поклав її перед собою на столі і в лівому верхньому кутку намалював маленьку п'ятикутну зірку. Він старанно, повільно заповнив такими зірками цілий рядок. Тоді почав другий, уже шестикутних зірок, таких самих дрібненьких. Заповнивши всю картку, він підбив підсумок. Разом він намаіював тисячу двісті сорок дві зірки, з них шістсот тридцять три п'ятикутних і шістсот дев'ять шестикутних.

Його пекла згага, і почалися корчі в шлунку, тож він випив склянку води з содою. З подвір'я долинав крик і ще якийсь гамір — напевне, щось трапилось, але Єнсен не звертав на те уваги й не підійшов до вікна

Через чотири години й двадцять хвилин задзвонив телефон.

— Усе ясно, — сказав слідчий. — Листа посилав не він, але я з ним довго наморочився.

— А як протокол?

— Готовий і підписаний.

— Мотиви?

— Мабуть, гроші. Хоч це він і досі відмовляється визнати.

— Відпустіть його.