Вбивство на 31-му поверсі
Шрифт:
— Заходьте, — сказав чоловік.
Помешкання було стандартне, і меблі також. На стіні висіла полиця з десятком книг, а на столі лежали хліб, масло, сир та газета і стояла чашка з кавою.
— Прошу, сідайте.
Єнсен озирнувся довкола. Помешкання дуже нагадувало його власне. Він сів і вийняв ручку й нотатника.
— Коли ви пішли з роботи?
— Торік у грудні, якраз перед різдвом.
— За власним бажанням?
— Так.
— Ви довго працювали в концерні?
— Так.
— Чого ви пішли?
Чоловік
— То довга історія. Навряд чи вона вас зацікавить.
— Чого ви пішли?
— Ну гаразд. Я не маю секретів, але важкувато буде пояснити що й до чого.
— Спробуйте.
— Насамперед те, що я пішов за власним бажанням, — не зовсім правда.
— Поясніть.
— Навіть якби я пояснював кілька днів, то ви, мабуть, однаково не зрозуміли б. Тож я можу тільки поверхово викласти перебіг подій.
Він помовчав.
— Але спершу я хотів би довідатись, навіщо це вам. Мене в чомусь підозрюють?
— Так.
— Ви, звичайно, не скажете, в чому?
— Ні.
Господар підвівся й підійшов до вікна.
— Я перебрався сюди, як цю околицю тільки почали заселяти. Не так і давно. А невдовзі після того я перейшов працювати в концерн, можна сказати, мене туди привів нещасливий випадок.
— Нещасливий випадок?
— Доти я працював у іншому журналі, ви його, мабуть, не пам'ятаєте. Його видавали соціалістична партія і об'єднання профспілок, і то був останній великий журнал у країні, Що не залежав від концерну. Він мав свої амбіції, зокрема З2" культурні, хоч уже тоді становище на цьому фронті почало гіршати.
— Культурні амбіції?
— Авжеж, журнал захищав справжнє мистецтво й поезію, друкував літературні твори тощо. Я не фахівець у тих речах, сам я репортер і мав справу з політичними та соціальними проблемами.
— Ви були соціалістом?
— Я був радикалом. Чи, краще сказати, належав до крайнього лівого крила соціалістів, але сам про те не здогадувався.
— Ну?
— Справи наші йшли не найкраще. Журнал майже не давав прибутку, але й збитків не мав. У нього було чимале коло читачів, що вірили йому. І взагалі він був єдиною противагою журналам концерну, боровся з ними, чинив опір концернові й видавництву не тільки на своїх сторінках, а вже самим своїм існуванням.
— Як?
— Полемічними статтями, передовими й критичними виступами. Чесно й відверто. Господарі Дому, звичайно, ненавиділи його й відплачували йому по-своєму.
— Як?
— Випускали ще більше безликих масових серій і розважальних тижневиків, а крім того, спритно використовували нахили сучасної людини.
— Які нахили?
— Краще дивитися на малюнки, аніж читати, а як уже читати, то цілком порожню писанину, а не статті, що змушують думати, хвилюватися, ставати на чийсь бік. На жаль, уже й тоді так стояли справи.
Господар і далі стояв коло вікна, спиною до відвідувача.
— Це явище зветься
Над будинком загув літак. За кілька миль на південь від будинку був аеродром. Звідти щодня вилітали великі групи людей провести за кордоном свою щорічну відпустку у спеціально виділених на це й відповідно устаткованих місцях. Ті подорожі були приступні з усіх поглядів. Єнсен і сам раз був зважився на таку мандрівку, але вдруге він нізащо не поїхав би.
— Це було в ті часи, коли багато хто й далі вважав, що послаблення статевої активності пов'язане з радіоактивними опадами. Пам'ятаєте?
— Так.
— Ну, а з нашими читачами концерн не міг дати собі ради. Хай то було й не дуже ішіроке коло, але згуртоване. Воно складалося з людей, яким журнал був потрібен. Для них він був останньою продухвиною. Мабуть, видавництво найдужче ненавиділо нас саме через це. Але нам здавалося, що вони не здолають нас. — Він обернувся й глянув на Єнсе-на. — Далі буде ще складніше. Я ж казав, що так просто цього не можна пояснити.
— Розповідайте. Що було далі?
Господар ледь усміхнувся, вернувся до канапи й сів.
— Що було далі? Таке, що ніхто не сподівався. Вони просто купили нас гамузом. Геть з усім: з персоналом, ідеологією та іншим мотлохом. За гроші. Чи, як поглянути на це інакше, партія і об'єднання профспілок продали нас ворогові.
— Навіщо?
— чНу, це ще важче пояснити. Ми опинилися на роздоріжжі. Гармонійне суспільство набувало вже видимих обрисів. То давня історія. Знаєте, що я думаю?
— Ні.
— Саме тоді соціалізм у інших країнах, подолавши тривалу кризу, зумів згуртувати людей у громаду, як я її уявляю, вернув їм гідність, зробив їх вільнішими, впевненішими й духовно дужчими, показав їм, чим для людини має стати праця, збудив у них потяг до активної діяльності, виховав почуття відповідальності… Ми, зі свого боку, і далі переважали їх за рівнем матеріального виробництва Наближалась хвилина, коли слід би було використати на практиці наш спільний досвід. А сталося зовсім інакше. Розвиток пішов не в тому напрямку. Вам не важко слідкувати за ходом моїх думок?
— Анітрохи.
— Тут усі були такі засліплені своєю перевагою, так непохитно вірили в успіх так званої практичної політики — по-простому кажучи, вважали, буцімто нам пощастило примирити, майже поєднати марксизм із плутократією, — що соціалісти визнали себе зайвими. А втім, реакційні теоретики давно вже це передбачали. Тоді почала також мінятися програма партії. З неї просто викреслили розділ, де мовилося про те, яку загрозу ховає в собі гармонійне суспільство. Так крок за кроком партія відмовилася майже від усіх своїх основних засад. І водночас слідом за цим одур-маненням прийшла духовна реакція. Ви розумієте, до чого я веду?