Велика, більша й найбільша
Шрифт:
— Що це таке? — прошепотіла Іка.
— Не знаю, — відповів Горошок.
Вони перезирнулися. Погляди їхні говорили більше за слова. Вони говорили: ми боїмося, не знаємо, що нас чекає, у нас нема ні мужності, ані відваги. Але треба йти вперед… нас просили… ми обіцяли… Отже, йдемо вперед.
Горошок міцніше стиснув Ічину долоню.
— Ходімо, — сказав він.
Йшли
— Так, — сказав Горошок, хмурячи лоба: — А що далі?
— Не торкай! — скрикнув він раптом.
Але Іка вже торкнулася кінчиками пальців дивної поверхні.
— Вона дуже… — почала дівчинка.
Іка хотіла сказати: вона дуже тверда. Але тієї ж миті частина кулястої поверхні, саме перед ними, зникла. Просто зникла. І вони побачили якийсь коридор з блідо-голубими, злегка осяяними власним світлом стінами, плавно вигнутий, як слимача мушля.
І в глибу його замигтіло лагідне зелене світло.
— Зелене світло, — прошепотіла Іка.
— Так, — теж пошепки відповів Горошок.
І тоді Іка… засміялася. Так, засміялася.
— Зелене світло? Отже: вхід вільний, — оголосила вона весело.
І пішла вперед.
Горошок почув на лиці краску сорому. Він кинувся за нею, двома стрибками випередив Іку і, не зупиняючись, перескочив поріг.
Але, мабуть, він трохи перестарався: з розгону залетів в голубий коридор і мало не заорав носом. Зірвався на рівні ноги під Ічин регіт. Вона аж присіла зі сміху, побачивши напіврозлючене, напіврозгублене Горошкове обличчя.
— Га-га-га! Як гуска! — сердито передражнив її Горошок.
А Іка, витираючи зо сміху сльози, спокійно перейшла поріг і з гідністю ступила на підлогу, що, ніби губка, м’яко угиналась під ногою.
Але тільки-но вона поставила другу ногу на той чудернацький паркет, сміх завмер їй на вустах.
Безгучно, без найменшого поштовху куля… зачинилася. Все зникло: трава, галявина, узлісся, осяяне сонцем. Вони стояли серед голубих світлих стін.
— Цього слід було сподіватися, — сказав Горошок. — Ходімо!
— К-куди? — спитала Іка.
— На зелене світло.
Перед ними були дві дороги. Два переходи. Але в одному голубий колір стін темнішав, переходив у синяву, в темно-шафірову синь. А в другому, — то спалахував, то завмирав зелений вогник. Блимав, ніби кликав дітей лагідним помахом.
Одразу принишкла Іка взяла Горошка за лікоть і пішла за півкроку позаду нього.
Зелене світло вело їх крок за кроком. А коли вони озирнулися, то побачили, що шафіровий колір посувається за ними.
— Стривай, — сказала Іка, — чому тут немає тіней?
— Тебе це найбільше цікавить? — скривився Горошок. — Диви, коли ти почнеш допитуватися, тобі стане питань до кінця віку… а тут відповідати нема кому.
— Тіней немає, — впевнено відповіла Іка, — бо світло йде звідусюди. Навіть з підлоги.
— Помовч, — розсердився Горошок. —
Справді, коридор закінчувався сліпим кутом. Зелене світло — воно стало серпанком — підморгнуло дітям і зникло.
— Що ж робити? — безпорадно повторила Іка.
— Це треба обміркувати, — буркнув Горошок. — Зачекай.
— Чого чекати?
— Коли світло нас вело, то… — замислено казав Горошок, — то… треба іти за ним.
— Ти збожеволів? Крізь стіну?
Горошок посміхнувся.
— А може, не я збожеволів… а стіна? — відповів він і торкнувся стіни.
— Горошку! — верескнула Іка.
Вона мала причину до крику. Рука Горошкова увійшла в стіну, ніби в воду. Просто занурилася в неї. Здавалося, що руку відтято. Однак Горошкове обличчя свідчило про те, що не сталося нічого, зовсім нічого поганого.
— Чого кричиш?.. — почав він, але раптом скривився і висмикнув руку, наче її припекло залізом.
— Що тобі? — прошепотіла Іка, приглядаючись до його руки.
— Та, хай йому! — простогнав Горошок.
— Та кажи, що скоїлося.
Але він тільки притулив руку до вуха.
— Годинник Рудого… — розпачливо мовив Горошок, але одразу ж обличчя його прояснилося. — Іде.
— Ох, ти! — тупнула ногою Іка. — Я мало не збожеволіла зі страху, а ти…
Але Горошок її не слухав. Натомість він зробив найдивнішу річ, яку ніколи і ніхто не міг зробити. Він вчинив чудо. Справжнє чудо. Ступив два кроки вперед, увійшов у стіну і зник. Просто пройшов крізь стіну.
Іка глибоко зітхнула. І раптом їй стало лячно. У коридорі потемнішало, пітьма дедалі густішала, а Горошок зник, пропав, розвіявся.
Ще ніколи в житті вона не була така страшенно самотня… така покинута всіма на світі.
— Ой мамо, — зойкнула вона слабким голосом.
Але замість матері до неї визирнув із стіни усміхнений Горошок.
— Іди сюди, сестричко, — сказав він. — Чудес не буває. Ця стіна прохідна.
На доказ він виставив із “прохідної” стіни ще й указівний палець і поманив Іку. У неї одразу минув весь страх.
— Відсунься, — озвалась вона суворо. — Дай пройти.
Горошок зник. Іка ступила крок, другий, третій, побачила, як її власна нога пропадає в стіні.
А далі? Далі наче легкий холодок пробіг по її шкірі, і вона опинилася поруч Горошка в великій шестистінній залі.
Роззирнувшись довкола, Іка сказала:
— Горошку! Ми, мабуть, обоє збожеволіли.
— Заспокойся, — пробурчав він.
Мовчки роздивлялися. Усе було просто й звичайно. Але просто й звичайно лише на перший погляд, а насправді все було загадкове і не схоже на те, до чого люди звикли.