Велика, більша й найбільша

Брошкевич Ежи

— Гм… До чого?

— По-перше, скільки не п’єш, а його не меншає.

— Що-о? — Горошок одірвався од своєї пляшки й глянув на неї з кумедним переляком.

— Справді, — прошепотів він. — А по-друге?

— Тобі мало? По-друге…

— Стривай! — урвав її Горошок.

Очевидячки, йому спала в голову така важлива думка, що він забув навіть про пляшку. Він хотів поставити її на стіл. Але так замислився, що поставив пляшку повз стіл. Та ще й навіть не помітив, що посуд не тільки одразу сховав свого носика, а,

замість падати додолу, сам плавно став на лискучу поверхню столика.

Іка, правда, постерегла, що пляшка сама залізла на стіл, але зараз її таке вже й не здивувало. Вона перевела погляд на Горошка.

— То й що?

А Горошок підвівся з крісла, підійшов до Іки і повчально підніс догори вказівного пальця.

— Я відкрив, що “по-друге”.

— Ого!

— Так от, щоб ти знала…

— Я саме того й хочу.

— Так от… — повторив Горошок, з гідністю вмощуючись у крісло, — я дійшов висновку, що діло не таке вже й кепське.

Іка зневажливо пересмикнула плечима.

— Я це одразу збагнула.

— Одразу? — здивувався Горошок. — А хто кричав: “Ой мамо”?

— Таке! — буркнула Іка. — І оце все, до чого ти додумався?

— Ні. Додумався до чогось зовсім іншого.

— Та кажи ж нарешті!

— Я гадаю так, — сказав Горошок, попиваючи ананасово-полунично-малиновий напій. Тут є дві можливості. Перша — що ми попали в пастку.

— Гм, у пастку… До кого?

— До кого? Точно не знаю.

— Я теж, — зітхнула Іка.

— А друга можливість така, — спокійно провадив Горошок, — що ми просто, так би мовити, дістали запрошення.

— Запрошення? Від кого?

— Точно не знаю. Але…

І тут Горошок замовк, загадково посміхаючись.

— “Точно не знаю”, — спалахнула Іка. — “Точно”. Ти базікало та й годі. А що ти знаєш не точно?

— Ото й воно! — озвався Горошок. — Одне я знаю точно: краще знати що-небудь не точно, аніж зовсім нічого не знати!

Іка одсунула свою пляшку, встала й підійшла до Горошка з такою міною, що він навіть одсунувся.

— Іко, — обережно промовив Горошок, — головне — спокій. Тільки спокій може нас урятувати!

— Тебе ніщо не врятує, — процідила вона крізь зуби, — коли зараз же не скажеш усього, що ти там понавигадував.

— Та гаразд, гаразд. Тільки сядь.

— Не сяду. Кажи!

— Так от. Куди ми летимо… не знаю. Хто збудував цю… цю кулю, винайшов такі світлі й прохідні стіни, такі пляшки… всякі штучки з цією гравітацією… я також не знаю. Але…

— Але?

— Але гадаю, — вів дедалі певніше Горошок, — усе це збудував і придумав хтось такий, хто в сто або й тисячу разів знає більше за людину. Хто, наприклад, має право так сміятися з наших ракет і реактивних літаків, як ти сміялася б з корови, запряженої у селянського воза… або з того автобуса у Пулавах.

— Гм, — озвалася Іка, сідаючи поруч нього. — Ти гадаєш?

— Гадаю. І гадаю ось що. Це мають

бути надзвичайно розумні істоти. Вони живуть, мабуть, десь серед зірок і вміють уже стільки, скільки люди вмітимуть за тисячу років. Або й більше.

— Теж мені сказав. Ну, то й що?

— Якщо вони дуже розумні, то не можуть бути дуже злі. По-моєму, вони просто мають бути дуже добрі.

— А ти звідки знаєш?

— Недарма вони клопочуться за нас, як за своїх гостей.

— Чекай, чекай… — підозріло скривилася Іка. — Може, ти думаєш, це якісь добрі духи?

— Духи? — пирснув Горошок. — Ти — дитина. Духів немає. Я ж сказав: істоти. А як я мав сказати? Люди?

— Ай справді, — погодилася Іка. — Хай буде — істоти.

— Так от, — вів своєї Горошок, — ті істоти вважають нас за гостей. За бажаних гостей.

— Ти певен?

— Певен, — наполягав Горошок. — Це я знаю майже точно.

— Звідки?

— Звідти, що у нас чудове повітря, найкращий у світі напій, найзручніші крісла. А хоч би й те, що скрізь у нас підлога. Розумієш, що це означає?

— Що? — закліпала Іка.

— А те, — урочисто виголосив Горошок, — що коли скрізь підлога, то ми нікуди не можемо впасти і на нас нічого впасти не може. Сто процентів вигоди й безпеки. Скажеш, ні?

Іка надовго замислилась. Потім поглянула на Горошка, і в її погляді таївся захват. Власне, навіть не таївся. Навпаки!

— Дай руку, — сказала Іка. — Слово честі, ти, здається, маєш рацію.

Горошок скромно опустив очі, але усмішка на його губах аж ніяк не свідчила про надмірну скромність. Щоб приховати її, Горошок потягся рукою до овальної посудини, в якій лежали якісь дивні райдужні овочі. Його вже не дивувало, що стінка посудини сама відкрилася назустріч його руці.

Взяв у руку плід і надкусив шматочок.

Він не промовив жодного слова, тільки зітхнув. Побачивши його очі, пущені під лоба, Іка відчула такий апетит, що навіть не помітила, коли схопила не то персик, не то помаранчу, і ароматний сік побіг у неї по підборіддю, як у маляти з дитячого садка.

— Дивись! Поплямуєш крісло! — промимрив Горошок з повним ротом.

Та було пізно. Іка, боячись замазати свій світлий светр, нахилилася вперед, і цівка соку бризнула просто у вигнуту спинку крісла.

— І не сором тобі, — пробурмотів Горошок. — Бачиш?

Іка нахилилася над кріслом. А потім… легковажно знизала плечима.

— Що “бачиш”? Нічого я не бачу.

— Як? Там, певне, пляма…

— А ти попробуй знайти мені оту пляму.

Горошок з сердитим виглядом устав, підійшов до Ічиного крісла — і справді нічого не побачив.

— Що ж воно таке? — спитав він.

Іка спокійно скінчила їсти. А потім, замість витерти руки хусточкою, стала витирати їх просто об крісло.

— Ні, це вже занадто, — сердито почав був Горошок, але затнувся й замовк.