Велика, більша й найбільша
Шрифт:
На всіх шести стінах — на чотирьох бічних, на стелі й у підлозі — були круглі вікна. Вікна? Здавалося б, так. Тільки крізь них зовсім не проходило світло.
Але це ще нічого. Коло кожного вікна стояло по два не то крісла, не то канапи. Коло кожного. Це означає, і на стінах, і на стелі. А між тими кріслами стояли звичайні столики. А на столиках якийсь прозорий посуд, а в ньому кольорові напої і барвисті незнані овочі.
Гаразд. Те, що меблі стояли на підлозі, — цілком природно
— І ти казатимеш мені, що ми не в божевільні? — ущипливо спитала Іка.
Але Горошок не відповів. У нього було обличчя людини, що поринула у власні думки. Він, певно, щось обмірковував. А потім поволі, вагаючись, підійшов до стіни і, трохи відхилившись назад, пішов по ній.
Іка аж присіла на підлозі. А Горошок йшов і йшов. Досяг стелі, зійшов на стелю. Там він засунув руки в кишені і, засвистівши щось, побіг підтюпцем. Зупинився на мить біля крісел, що стояли догори ногами, сів на одне з них…
Лише тут Горошок зиркнув угору (тобто, з погляду Іки, вниз) і голосно зареготав.
Потім схопився з крісла і притьмом побіг стелею, бічною стіною, аж нарешті знову опинився поруч Іки.
— Ти розумієш? — вигукнув він.
— Ні, — прошепотіла вона, — не розумію.
— Тут немає гравітації.
— Чого?
— Ну… тяжіння. Розумієш? Немає.
Але Іка заперечливо похитала головою.
— Якби не було, ти б висів у повітрі.
Горошок спантеличено подивився на неї. А за хвилю ляснув себе по лобі.
— Твоя правда! Тут інше.
— Атож.
І раптом Горошок збагнув.
— Отже, ті, хто це зробив, можуть будь-яку стіну обернути на підлогу. Ти пам’ятаєш, що говорив Як? Вони керують гравітацією.
Але Іка знову розсердилася.
— Та перестань ти кричати! Скажи краще, хто “вони”?
Горошок замовк, безпорадно озирнувся навколо. Знизав плечима.
І саме тієї миті вікно в підлозі, біля якої вони стояли, засвітилося. Вони підскочили й нахилились, як над колодязем. І побачили…
Побачили Землю. Як Земля тікає від них, мов гарматний снаряд. Спершу перед їхніми очима розляглася величезна панорама полів і гір. Блиснула ниточка Вісли. Потім клапті хмар. І от Земля почала округлятися… округлятися… зачорніли плями морів…
— Дивись! — прошепотів Горошок. — Європа.
Далі прошепотів:
— Азія.
А потім зовсім тихо сказав:
— Земля.
І справді, крізь вікно на тлі потемнілого раптом неба вони побачили, як віддаляється сріблясто-бліда, як Місяць, кулька — рідна Земля.
— Горошку, — сказала дуже спокійним голосом Іка. — Куди ми летимо?
Горошок повернув до неї зблідле обличчя і лише розвів руками.
Тоді
— То скажи, кому з нас усе це сниться? Тобі чи мені? Але й на це запитання не було відповіді.
— Її вже не видно, — сказав Горошок.
— Кого?
— Землі.
Іка махнула рукою. Взяла з столу посуд, подібний на круглу пляшку. В ньому гойдалась якась рожева рідина.
— Ти диви, — здивувалась вона.
Тієї миті, коли вона взяла посуд у руки, в шийці пляшки з’явився начебто носик від чайника. Дуже принадний носик. Тільки прикласти до губ — і пити.
Так вона й зробила.
— Ох! — тільки й мовила Іка.
Вона пила щось напрочуд… напрочуд приємне. Що ж це за напій? У ньому перемішався смак напіввідомих і зовсім незнаних речей. Рідина була холодна, трохи шипуча — і чудово освіжала.
Але Горошок нічого не помічав. Він усе ще з тривожним виглядом схилявся над вікном.
— Сонце! — промовив він, дивлячись на маленьку розжарену кульку, що так само, як і Земля, зменшувалася з кожною секундою і незабаром стала просто одною з мільйонів розсипаних по чорному небу зірок.
Хіба що трошки яскравіша за інші.
Лише тоді Горошок озирнувся на Іку, що, примруживши очі, ласувала чудовим напоєм.
— Що ти робиш? — скрикнув він. — Облиш це!
— І не подумаю.
Горошок хотів вирвати в Іки посудину, але вона сховала її за спину.
— Спершу сядь, — сказала вона.
Промовила так спокійно, що Горошок послухав. А Іка ще раз сьорбнула з рожевого носика.
— Бачиш? — усміхнулася вона. — Нема чого боятися.
— Я не боюся, — огризнувся Горошок. — Просто я обережний.
— Чудесне питво.
— Потім з’ясується — чудесне чи ні.
— Горошуню, — лагідно озвалася Іка, — замість сердитися попробуй з тієї другої пляшки.
Горошок знизав плечима. Але, правду казати, від хвилювання у нього пересохло в горлі не менше, як тоді в Сахарі. А друга пузата пляшка з такою самою рідиною стояла на столі — тільки руку простягнути. Що ж, довелося простягти руку і взяти ту пляшку.
А коли вже коло його губ з’явився на диво апетитний носик, Горошок без усяких роздумів приклав його до уст.
— Ну, досить! — сказала Іка.
Він ледве одірвався.
— Що це таке? — спитав він. — Полунично-яблунево-грушевий ананас чи, може, лимонно-малинова груша?
Іка весело розсміялася.
— А звідки я можу знати, що це таке? Я знаю одне — це чудесно.
— Ти додумалася, — буркнув він, беручись знову до питва.
Очі в Іки блиснули.
— Так знай, я й справді до чогось додумалась.