Велика, більша й найбільша
Шрифт:
— Що?!
— Не йде! Годинник не йде!
— Е-е-е… — розсердилася Іка. — Як він не йде, то хоч ми ходімо. Годі теревенити. Кидай крем’яшки, і рушаймо.
Проте Горошок був невтішний:
— А що ж я скажу Рудому?
— Скажеш йому “добридень” чи “добрий вечір”. Залежно від того, коли ми повернемося. Ти йдеш чи ні?
— Іду, іду…
У темряву полетів крем’яшок, цокнув, і… знову все стихло.
Попереду рушив Горошок, засмучений своїм горем. Йому було байдуже, що він іде чужою планетою, де ніч фіолетова, на небі світять два Місяці й небачені досі біло-золотаво-рожево-червоні
— Ні, звідки я міг знати, — простогнав він, — що ми полетимо на якісь запропащі зірки?
Іка тупнула ногою.
— Годі!
І, випередивши його, кинула вперед жменю жорстви.
І тут сталося непередбачене. Десь поруч почулося не то сичання, не то свист. На якусь частку секунди в мороці блиснули три рубінові вогники, здається, троє очей, і хтось, не менше доброго кунделя, великими стрибками кинувся…
Іка враз опинилася поруч Горошка, а Горошок виставив уперед руку з розімкнутим ножем.
На щастя, той “хтось” із трьома рубіновими очима кинувся великими стрибками навтіки.
Шерех його стрибків даленів.
— Щ… що то було? — прошепотіла по довгій хвилі Іка.
Горошок з натугою одкашлявся. Але голос однаково був хрипкий:
— А звідки я можу знати?
— Він біг… він стрибав достоту мов той кіт.
— Як здоровий кіт, — поправив Горошок. — Як леопард чи тигр…
— Ой Горошку, — прошепотіла Іка. — Пішли, пішли скоріш. І… не складай більше ножа.
Проте надалі їм пощастило. Хоч скільки вони кидали крем’яшки, у чагарях було тихо. Щоправда, кілька разів над головами, тьмяно вилискуючи, пролітали якісь птахи, але до них діти уже призвичаїлись.
І от нарешті попереду заясніло.
— Море! — вигукнув Горошок. — Дивися! А там, здається… місто.
Вони вийшли, власне вибігли, на широкий морський берег. Замість жорстви тут був пісок. Ніч пояснішала. Спокій, морська гладінь відбивала безліч зірок і місяць, а головне, недалеко був той берег. Там роїлася сила-силенна ясних і тьмяних зелених вогнів. Нерухомі і рухомі, більші і менші, вони відкидали зеленкуватий відблиск на море й небо. Точнісінько як вогні наших приморських міст відбиваються у двох туманних свічадах землі — у свічадах моря і неба.
Яке ж то було захопливе, чудесне, підбадьорливе видовисько!
Усе було забуто: і триокого тигра, і темряву, і висхлий ліс. Горошок навіть забув про годинник Рудого.
— Море! Море! — гукали обоє, вискакуючи на рівний, ніби асфальт, пляж.
— Місто! — не вгавали вони. — Місто!
Перша добігла до води Іка. Сміючись, вона опустила в неї руку.
— Горошку! — закричала вона. — Слово честі, море тут підігрівається. Стривай, — здивовано протягла вона. — Це море з бульбашками. Слово честі. Море газованої води.
Перш ніж Горошок устиг її затримати, Іка зачерпнула води долонею і піднесла до рота.
— Фі-і, — скривилася Іка. — Це не газована, а мінеральна. Ніби “Зубер” з Криниці. Вони тут, певне, страшенно здорові, ті істоти.
Горошок тупнув ногою.
— Виплюнь, — наказав він. — Звідки ти знаєш, що той “Зубер”
— Е-е-е… — озвалася Іка.
Проте виплюнула.
Тепер Горошок схилився над водою і занурив у неї руку, зачерпнув й обережно, самим кінчиком язика, покуштував на смак…
— Більше схоже на “Слотвинку”… [2] — промимрив собі під ніс.
— Горошку! — сказала Іка. — Це треба обміркувати.
— Нарешті я чую розумні слова, — озвався Горошок. — Але що? Що треба обміркувати?
Іка ніби й не помітила причіпки. Вона була сповнена натхнення.
— По-перше… як повідомити в місто, що ми тут. По-друге… як туди дістатися?
— Ти-и-и-и-хо, — не дала перебити себе Іка. — Дивись-но, що там таке? Горошку! Там — човен.
Взагалі Горошок набагато краще за Іку бачив у темряві. Проте цього разу Іка перша помітила, як попереду за кільканадцять кроків од них темнів знайомий округлий силует, — і метнулася туди.
2
“Зубер”, “Слотвинка” — назви мінеральних вод у Польщі. Криниця— один з найбільших курортів у Польщі.
— Обережно! — гримнув Горошок. — Може, то який звір.
Вони підходили обережною, повільною ходою. Горошок жбурнув крем’яшками — раз, удруге і втретє. Нічого. Ніякого руху.
Підійшли зовсім близько.
— Запали сірника, — наказала Іка.
У тихому повітрі сірник горів яскравим і високим полум’ям. Його світло вихопило з темряви чи то велику миску, чи то ночви, наполовину витягнуті з води. Ночви, здавалося, були зроблені з корка чи з губки. Вони були легкі, як пір’їнка. Всередині малося стерно і невелика лопатка — ніби весло.
Ночви, однак, мали одну, але дуже істотну ваду: у них могла поміститися лише одна людина. І то невелика. Точніше один Горошок. Або одна Іка.
Діти довго намагалися до них сісти.
Роззулися, познімали шкарпетки й зіпхнули ночви на воду. Без вантажу вони трималися чудово. Так само чудово гойдались вони на спокійній хвилі, коли в них залізла Іка.
Та тільки-но скраєчку сів Горошок, як ночви одразу ж почали тонути. І нічим не можна було зарадити: вже й сідали на протилежних бортах, щоб рівномірно розподілити вагу, вже й ставали навпочіпки у самій середині.
Нічого не допомогло. Тільки одяг замочили. І Іка, й Горошок гадали, що зробили велике відкриття… а вийшов з цього — пшик.
— Тьху! — сплюнув нарешті роздратований Горошок. — Адже я сам не попливу і тебе саму нікуди не пущу.
— Вогнище! — раптом сказала Іка.
— Яке ще там вогнище? — здивувався Горошок.
Іка постукала Горошка пальцем по лобі.
— Ех, ти, розумнику, — сказала вона. — Стародавні люди подавали одне одному знак вогнищами. А ми тут — типові стародавні люди. Отож розкладаймо вогнище. Істоти “Зеленого міста” побачать вогонь! І коли вони посадили Кулю не туди, вони нас шукають. Побачать багаття й одразу ж пришлють сюди якусь делегацію.