Великий день iнкiв

Бедзик Юрий Дмитриевич

Просувалися випаленою рівниною. Стояла задушлива спека. Сонце розжарило небесну баню, земля потріскалася, змучена рослинність чахла в гарячому повітрі.

— Страхітливі місця, — сказав Бунч.

— Тут ще рай, Кириле Трохимовичу, — озвався професор. — Кажуть, там, за Оріноко, справжнє пекло. От хай наш географ повчить нас, непросвіщенних.

Але Ілько не мав бажання говорити на цій спекоті. Їхав розморений і неговіркий.

— Що, Паганель, розкис? — посміхаючись у вуса, спитав Крутояр.

Самсонов відкинув з лоба пасмо волосся і кволо посміхнувся.

Ну що ж, він може розповісти про льяноси. Отака собі розпечена пустеля, та й годі — нічого цікавого. Правда, це тільки шматочок льяносів, останні степові острівці серед моря сельви, а на лівобережжі Оріноко простяглася безмежна рівнина. Від Анд вона спускається до самої ріки. В льяносах розводять худобу — сотні тисяч, мільйони голів. Землі там вдосталь і люди роботящі, тільки весна псує все діло. Власне, не весна навіть, а зимовий сезон, який припадає в країні на період з квітня по жовтень. Тоді повінь заливає безкрайні простори. Люди й худоба рятуються на невеличких клаптиках суші й чекають, поки спаде вода.

— Тпр-р-р! Куди, нечиста сило! — раптом заволав Бунч. Його осел, опустивши голову, немов приготувавшись до бою, кинувся в принадний затінок невеличкого гайка.

Помітивши занепокоєння серед віслюків, коні й собі зупинились.

Лікар щосили гамселив віслюка ногами. Він упав йому на шию і майже благальним голосом закричав:

— Назад! Не пущу! Тримайте, Василю Івановичу. Рятуйте-е-е!

Але ніякі удари не могли вгамувати тварину. Спокуса була надто великою.

З кущів віслюка тягли всі гуртом. Під свист і підгейкування, його вигнали на стежку й добре відшмагали нагаєм.

Прикра, а втім і досить-таки весела подія з Бунчевим транспортом надала сил молодому географові. Самсонов забув і про пекуче сонце, і про куряву, що забивалась у ніздрі. Він гарцював навколо Бунча і, помахуючи нагаєм, кричав на віслюка.

— Май повагу, четверонога бестіє, до великого представника наукового світу! Це тобі не якісь там задрипані вакеро, а сам король медицини і всього живого царства Бунч.

— Дайте людині оговтатись, — підморгнув Самсонову професор. — Краще продовжуйте свою лекцію. Ви перервали розповідь на тому, що взимку льяноси затоплює вода.

— Цілком правильно, Василю Івановичу. Жах, що там буває. Кілометрів на шістсот дикий степ стає дном моря. Вакеро виганяють худобу на пагорби, населення теж лізе туди із своїм збіжжям.

Самсонов знизав плечима, ніби й справді був дуже заклопотаний тим стихійним лихом. Після паузи, перейшовши на серйозний тон, він повів розповідь про те, як страждає трудовий люд від неймовірних повіней. Та ще гірші прикрості готує засушлива пора. Голод і спрага женуть тоді по вигорілих під сонцем льяносах здичавілі стада коней і биків. Жахливе ревище, гучний тупіт тварин, хрипкі вигуки пастухів, які намагаються втихомирити оскаженілу худобу, — все це зливається в грізну музику диких степів. Тільки віслюкам перепадає якась там крапля води. Обережно відгинаючи губами голки, вони висмоктують сік із кактусів.

Самсонов розповідав про орінокські степи з таким глибоким знанням справи, начебто

йому в житті не раз доводилось мандрувати отими неозорими рівнинами.

Географа й професора наздогнав на своєму віслюку Бунч. Витираючи хустиною спітніле чоло, він і собі встряв у розмову:

— А чи знаєте ви, шановний, — звернувся він до Ілька, — що таке матакабальо?

Самсонов тількі плечима знизав.

— От вам і король географії! — єхидно кинув Бунч. — Матакабальо — люті змії, дослівно — “коневбивці”. Розміром вони не більші за дощового черв’яка. Але від їхнього укусу гине і людина, й худобина. Нікчемний плазун набагато небезпечніший за гримучу змію. Коли матакабальо впивається в тіло, болю не відчуваєш. Людина дізнається про загрозу тільки тоді, коли отрута вже увійшла в її кров. Гримуча ж змія — неповоротка й лінива. Вона ще здалеку попереджає про своє наближення шумом брязкалець і нестерпно смердючим духом.

Бунч розповів також про небезпечні таємниці річок орінокських льяносів, про ската з голкою на хвості, про електричного вугра, про небезпечну рибку карібу. Своєю формою і кольором каріба скидається на золотих рибок. Тільки в неї неймовірно агресивний характер. Каріба, як і акула, чує на відстані запах крові і завжди з’являється там, де б’ються великі тварини. Під час кривавих баталій між самцями-крокодилами вона безстрашно забирається в рани хижаків і роз’їдає їх.

— Ви просто залякуєте нас, Кириле Трохимовичу, — з похмурою посмішкою мовив професор.

Але Бунч з затаєним гуморком в голосі, патетично вів далі:

— По берегах річок, що течуть через льяноси, водяться і ненажерливі крокодили, і водяні змії анаконди. Анаконди, до речі, також нападають навіть на людей.

— Та годі, годі, добродію! — замахав на нього рукою професор. — Мені вже страшно їхати далі.

— А от ви слухайте й кайтесь. Ви гадаєте — це все? О, ні! Чи доводилось вам чути що-небудь про смертоносну малярію, яка панує в льяносах, про безліч отруйних рослин, зокрема про кущі гуачамака?

Крутояр весело зареготав. Потім скривив лице і схопився за живіт. Бунч наполохано повернув до нього голову. Чи й справді професорові недобре? Чи, може, він тільки прикидається хворим? Ну, звичайно, він жартує.

— Друзі мої, — пролунав над льяносами бадьорий голос Крутояра, — ми їли вранці смажену яловичину. Якщо лейб-кулінар його величності вождя племені арекуна помилково настромив м’ясо на гуачамаку, швидше звертайте свої погляди до Всевишнього і благайте в нього прощення за всі свої гріхи.

Олесь засміявся й собі — він поспішав внести суттєву корективу: якщо вже просити заступництва, то тільки в єдино визнаного тут володаря небес і суші — доброго духа Кахуньї… Разом із тим, варто було б заручитися прихильністю і в злого духа Курукіри.

Індіяни їхали попереду й не чули веселих жартів, якими обмінювались їхні білі друзі. Професор першим збагнув недоречність цієї розмови. Образою духів вони могли назавжди відштовхнути від себе темношкірих провідників.

— Годі, базіки! Не забувайте про забобонність наших охоронців.