Великий характерник

Морозенко Марія

— Ось що, козарлюго. Ми їдемо ниньки по справах. А ти мусиш знати — козаком стати не кожний може. Якщо вже ти не хочеш вертатися додому, так тому і бути. Дістатися на Січ маєш сам. Без нас і без чиєїсь там допомоги. Але ж знай, малий, — притишив застережно голос Іван Дуб, — дістатися на Січ непросто. Мусиш дев’ять порогів, де вирує страшна вода і стугонить важке каміння, здолати. Пройти, проплисти, пролетіти. Як уже зумієш. Затям наперед, уміють долати пороги одиниці. Тисячі пориваються туди, а потрапляють тільки вибрані відчайдухи. На інших чекає в дорозі смерть або й турецька неволя. Ось так. То що, хлопче, може, передумаєш?

Іван непевно схитнув головою. Козацтво прийняло це за вагання.

— Отож бо, подумай гарно, а вже

тоді... Якщо втрапиш, питай Івана Дуба. Чуєш, якщо втрапиш, — додав молодий ватаг зі сміхом, і козацькі коні галопом понеслися вдаль.

* * *

Якби Іван Дуб гаразд знав хлопця, якого він надумав залякати небезпеками біля порогів, то, мабуть, додав би до своєї розповіді ще чимало всіляких страхів. Хоча й всім тим навряд чи би настрашив малолітнього відчайдуха...

* * *

Відколи Іван Половець знайшов у лісі квітку папороті, щось незбагненне коїлося з ним. Хлопець усе не міг всидіти на місці. Нудячись у Мерефі, поривався з рідного дому. Батькам додавав він цим чимало клопоту. Іноді знаходили його за селом, біля пастухів, в інший час — на сусідньому хуторі, а було й таке, що виловлювали з мандрів на далекі села. За це його не раз було добре бито вербовими різками, а сірого друга, якого незмінно хлопець брав із собою, посаджено на ланцюг.

Однак і після всього цього хлопець не давав батькам обіцянок більше не пориватися в мандри. Він не міг не робити того, що було сильнішим за нього. Те, що прокидалося день за днем в його серці, було незнане й чуже. Управляти ним він не міг. Почувався так, наче іще хтось, значно сильніший, поселився в ньому, і доки він не дізнається, хто це, доти й не знатиме спокою. Найстрашнішим було те, що пізнати “чужинця в собі” сам він не міг. Почував, що йому потрібна допомога. Але де її шукати, теж не знав.

І доки він мучився цим, боячись хоча б комусь відкрити страшну свою правду, невідома сила день за днем все сильніше тягла його за собою. І він блукав, як потороча, слідуючи за поривом, не знаючи, чого й куди. Його дивакуватість відштовхувала людей. Не дивно, що мереф’яни не раз перешіптувалися, мовляв, у цьому хлопцеві поселився нечистий.

Іван Половець почувався в Мерефі незатишно. Він був тут чужим. Єдиною близькою людиною з-поміж усіх людей, окрім батьків, був хіба що його хресний, Михайло Діброва. Від нього малий перейняв чимало — навчився плести із лози всілякі ужиткові дрібниці, скакати на коні, розкладати ватру. Цей чоловік мав на нього великий вплив. Він часто втішав хлопця оповідками про славне минуле, вигартуване блиском козацьких шабель, мимоволі засіваючи в душі свого малого похресника бажання якнайшвидше вирости і податися до молодецького козацького гурту. З ним одним хлопець почувався затишно. А поміж своїх однолітків та іншої дітвори не знаходив собі місця. Батьки це бачили гаразд, не раз просили сина жити по-людськи, як всі інші діти. Малоліток уважно слухав батьківські настанови про те, що треба більше поратися в дворі, менше тинятися узліссям та околицями, бути привітним до людей.

Слухняно робив це повсякчас. Спритний у роботі, допомагав у господарстві, хилився добрим словом до людей. Але люди самі цуралися його. Бувало й таке, що обзивали “малим перевертнем”. П’яничка-дяк, який не знати чому мав на хлопчака чи не найбільшу неприховану злість, “нагородив” малого цим прізвиськом. Він же пустив чутку, що хлопець має лютий погляд, мовляв, щойно позирнув на їхню молоду корову Лиску, вона й перестала давати смачне солодке молоко, яким потішала всю дякову родину досі, а дає лишень кислий перебрід.

Що частіше мовиться, у те більше віриться. Люди відверталися від хлопця, боялися його погляду та забороняли своїм дітям вступати в ігри з малим бісеням. Коли він йшов вулицями села, а за ним невідступно слідував Сірий, ворота дворів зачинялися тугіше. Матері ховали немовлят з-перед його гострих очей, щоб він їх, бува, не зурочив.

Батьки

Іванові все це чули і усе бачили гаразд. Але зарадити цьому не могли. Намарно Дмитро Половець погрожував дякові розправою, а затим Марія потайки подалася до дячихи з торбинкою яєць та шматком солонини, з проханням залишити їхнього сина в спокої. Дяк та дячиха хапливо прийняли все принесене, завірили заплакану матір, що від них і слово погане не пішло та й не піде за поріг про її дитину. Та щойно свіжі яйця були випиті, а солонина з’їдена, розмови про “малого перевертня” поширилися між людьми знову. Коли ж, ображений такою несправедливістю, хлопець надумав розпитати про все немислиме, що коїлося з ним у сивокосої баби, чомусь не знайшов до неї дороги. Вибравшись до лісу, блукав мало не півдня, намагаючись втрапити на ту стежину, якою чарівної ночі вивела його стара ворожбитка. Ліс не допускав його до неї.

Купальської ночі Іван знову подався до лісу. Та цього разу йому зовсім не поталанило. Єдине, на що він натрапив, це була велика купа золи посеред хащаків та кілька обвуглених дерев біля неї. Чарівна галявина, де відбулося з ним те, чого він ніяк не міг забути, і що принесло йому такі невимовні душевні муки, зникла, так, наче її й зовсім не було. Таємничий цвіт папороті, квітка щастя, яка негадано проросла в палкому серці, зробила його нещасним.

На світанку, коли всі в дворі ще спали, хлопець повернувся додому. Сів біля порогу, обійняв Сірого й заплакав. Його вірний вовк, лизнувши заплакані руки свого малого господаря, жалібно завив.

* * *

Полегкість прийшла несподівано. Коли Іван почув про те, що в Мерефу прибули козацькі посланці, щось затремтіло в грудях, так, наче серце покотилося пріч, із ніг до голови заливаючи тіло гарячим спалахом. Перед очима вочевидь постали хвилини спілкування із хресним, дитяча уява малювала картини козацької звитяги. В одну мить Іван з роду Половців збагнув, що мусить податися слідом за тими, хто розбудив у ньому ці полум’яні почуття.

Коли ж хлопця перед усіма в саду виставлено на сміх, лють, як густе вариво в киплячому казані, закипіла в розбурханому серці: “Бач, нікому й не втямки, що я можу, як всі, бусурманів бити. І шаблю триматиму як слід. Сміються! Та й батько он як гнівається. Не пустить. От лихо! Чому нікому з людей не болить, що це одне, що тільки й може мене порятувати? Бо ж так чую я. А що чується мені, того й треба дослухатися, і тому слідувати. Бо так мусить бути”.

Вражений у самісіньке серце своїми невтішними думками, хлопець спинився посеред дороги. Рішення прийшло блискавично: “Втекти! Самому піти до козаків і сказати: так, мовляв, і так — візьміть мене з собою, не пожалкуєте. Коли гарно попросити, певно, що візьмуть. Чув же сам, он як їм треба тепер хлопців у похід. А в мене і зброя вже своя є — срібний ніж, захований на горищі .

Та не так сталося, як гадалося. Іван Дуб та хлопці, які були з ним, виявилися невблаганними. Але ж Іван Половець теж був не з тих, хто, як рак, відступає назад, завбачивши перед собою якусь заваду. Він був цілком іншим. Всілякі перепони викликали ярий спротив його душі — що б там не сталося, конче мусив побороти незборене.

Тож і тепер, щойно вляглася курява від копит козацьких баских коней, тішачись надуманим, Іван Половець погладив свого сірого побратима:

— Ну що, звіряко, подамося на Січ?

ХОРТИЦЯ

Хортиця — величний острів на Дніпрі, місце слави і звитяги козацької, надійне забороло українських земель від татар. Високі скелі, густі плавні, щедра трава і очерети, посновані річками, лиманами та озерами — усе це стало з часом стійким природнім оберегом України. Турецькі галери нерідко потрапляли в пастку лабіринтів річок, зашпортавшись у плавнях.